Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів:

Черпіцької Л.Т.

Гончар Л.Я.

Шведа Е.Ю.

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.10.2016р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.11.2016р. у справі № 809/543/16 за позовом ОСОБА_4 до Уповноваженої особи Фонду гарантуванн вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "АВАНТ-БАНК" Ларченко Ірини Миколаївни про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій, -

Позивач звернувся з позовом про визнання протиправним та скасування рішення про визнання нікчемним договору банківського рахунку, укладеного 29.12.2015 року за № РКО-Ф/15/26205010024992, між позивачем та ПАТ "АВАНТ-БАНК"; зобов'язання Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "АВАНТ-БАНК" Ларченко І.М. надати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію про позивача як вкладника, якому необхідно здійснити відшкодування за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, згідно договору банківського рахунку від 29.12.2015 року за № РКО-Ф/15/26205010024992.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що дії відповідачів суперечать нормам законодавства та порушують його права і законні інтереси як вкладника.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.10.2016 р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.11.2016 р., провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України.

На ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.10.2016 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.11.2016 р. надійшла касаційна скарга ОСОБА_4, в якій скаржник, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про їх скасування та прийняття рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшли висновку, що дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Однак, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

За приписами ч. 1 ст. 55, ч. 3 ст. 124 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

З метою реалізації конституційних прав кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, захисту виборчих прав, права на доступ до публічної служби тощо в Україні в системі судів загальної юрисдикції утворено адміністративні суди.

У пункті 1 частини 1 статті 3 КАС України справу адміністративної юрисдикції визначено як переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п.7 ч.1 ст. 3 КАС України).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

За змістом ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Зокрема, за змістом п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17, ч. 1 ст. 171 та ч. 1 ст. 171-1 КАС України до юрисдикції адміністративних судів належить вирішення питання щодо законності (крім конституційності) підзаконних правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.

Отже спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

З підстав, передбачених ч. 1 ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Частиною другої цієї статті визначено, що Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд гарантування вкладів фізичних осіб для вжиття ним заходів, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) .

Відповідно до ч. 1 ст. 34 цього Закону Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Згідно із ч. 1 ст. 54 зазначеного Закону рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Відповідно до ч.ч. 1 і 2 ст. 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Після введення у банку тимчасової адміністрації, а також під час ліквідації банку уповноважена особа Фонду реалізує свої повноваження, передбачені, зокрема, статтею 38 цього Закону, й діє як суб'єкт публічного права.

Відповідно до ст. 1 цього Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Таким чином наведені норми права регламентують, що спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України (2747-15) .

Водночас, згідно із п. 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України (2755-17) , а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України (2755-17) .

Проте спір у даній справі не стосується майнових вимог до боржника, а справу про банкрутство відносно банку як боржника не порушено.

Окрім того, згідно із ч. 2 ст. 5 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом") в редакції від 30 жовтня 2012 року дія цього Закону не поширюється на банки. Питання неплатоспроможності та/або ліквідації банків вирішуються в порядку, визначеному законами України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) .

В подальшому у цей закон внесено зміни, ч. 3 ст. 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції від 19 січня 2013 року визначено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.

Згідно із ч. 8 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який набрав чинності 21 березня 2012 року, дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) на банки не поширюється.

Таким чином, на думку суду касаційної інстанції, норми Закону № 2343-ХІІ (2343-12) та ГПК України (1798-12) не можуть регламентувати іншу, ніж адміністративну, юрисдикцію аналогічних спорів даної справи.

Крім того, системний аналіз вище викладених норм Закону № 4452-VI (4452-17) дає суду підстави дійти до висновку, що, у даному випадку, ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку у силу відмінного правового регулювання, відрізняється від процедури, передбаченої нормами Закону № 2343-XII (2343-12) . Зокрема, відповідно до статті 7 Закону № 2343-XII порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства.

Тобто, необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин у частині задоволення кредиторських вимог у рамках норм Закону № 2343-XII (2343-12) є безпосередня наявність порушення справи про банкрутство у господарському суді.

У даному випадку, ліквідація банку здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України у рамках норм Закону № 4452-VI (4452-17) , якими не передбачено порушення справи про банкрутство у господарському суді, а тому, у даному випадку, норми Закону № 2343-XII (2343-12) до спірних правовідносин не застосовуються.

Крім того, згідно з п. 17 ч. 1 ст. 2, ч.ч. 1, 2 ст. 3, ч. 1 ст. 34, ч. 8 ст. 36, ч. 1 ст. 54 Закону № 4452-VI, Уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Дія Закону № 2343-XII (2343-12) на банки не поширюється.

Рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Отже, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України (2747-15) .

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" № 8 від 20 травня 2013 (v0008760-13) року.

Вищевказані висновки також кореспондуються із позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в інформаційному листі № 992/11/14-14 від 25 липня 2014 року.

Таким чином, враховуючи у сукупності вище викладені норми та з'ясовані обставини, а також з метою дотримання вимог статті 17 КАС України, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі № 21-4846а15 від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14 та вирішення даної справи саме у порядку адміністративного судочинства.

Аналізуючи зміст наведених законодавчих норм та з урахуванням матеріалів справи, судом першої інстанцій не враховано зазначені вище обставини та зроблено передчасний висновок про закриття провадження у справі з тих підстав, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, чим припустився порушень норм процесуального закону. Суд апеляційної інстанції на дану обставину уваги не звернув.

Судова колегія вважає, що вимога скаржника про прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог є такою, що позбавлена правового обґрунтування, оскільки провадження у справі було закрито, а рішення по суті позовних вимог судами не приймалось.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.10.2016р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.11.2016р. скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для подальшого розгляду.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута в порядку ст.ст. 235 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.