Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючий суддя

Головчук С.В. (суддя-доповідач),

судді

Іваненко Я.Л.,

Мойсюка М.І.,

секретар судового засідання Малина Л. В.,

за участю представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відео конференції, касаційну скаргу ОСОБА_4

на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 25 квітня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року

у справі за позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області до ОСОБА_4 про стягнення вартості навчання,

У лютому 2012 року Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області звернулося до суду з позовом про стягнення повної вартості навчання в Одеській національній юридичній академії України в сумі 34184,80 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що в супереч положень пункту 2.3.2 Договору від 22 жовтня 2004 року № 160-04-32/79-Ю та приписів пунктів 8, 14 Постанови КМ України від 22 серпня 1996 року № 992 (992-96-п) , частини другої статті 52 Закону України "Про освіту" відповідач не відпрацював трирічний термін у УПФУ в Новоселицькому районі Чернівецької області.

Постановою Чернівецького окружного адміністративного суду від 25 квітня 2013 року, яку залишено без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року, позов задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_4 до Державного бюджету України 34184,80 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволені позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, порушено вимоги положень Закону України "Про вищу юридичну освіту", у якому не міститься умов про обов'язковість трирічного відпрацювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання.

Перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що 21 червня 2004 року згідно з направленням № 1222/01-01-2308 відповідача направлено на навчання в Одеську національну юридичну академію України (далі - Академія).

Договором вищого навчального закладу з замовником та студентом від 22 жовтня 2004 року № 160-04-032/79-Ю, укладеного між Одеською національною юридичною академією України, Управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області та ОСОБА_4, передбачено, що останній зобов'язаний відпрацювати не менше трьох років після закінчення Академії у позивача (п.п. 2.3.2., п. 2.3.).

Після закінчення навчання в Академії ОСОБА_4 направлений для працевлаштування в УПФУ в Новоселицькому районі Чернівецької області (лист позивача від 24 червня 2009 року № 4552/07).

Наказом від 28 липня 2009 року № 32-О відповідач призначений на посаду головного спеціаліста - юрисконсульта УПФУ в Новоселицькому районі Чернівецької області з 28 липня 2009 року.

11 серпня 2011 року ОСОБА_4 подав заяву про звільнення за власним бажанням із займаної посади, та в подальшому наказом № 43-О від 31 серпня 2011 року звільнений із займаної посади на підставі статті 38 КЗпП України за власним бажанням.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що зобов'язання щодо відпрацювання в системі Пенсійного фонду України відповідач не виконав, а тому має відшкодувати повну вартість навчання.

Колегія суддів не погоджується з висновками судів, враховуючи таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 95 Конституції України держава створює умови для підготовки кадрів за основними напрямами відповідно до суспільних потреб, на задоволення яких виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які бюджетні видатки держави. Виходячи з суспільних потреб та розмірів бюджетних призначень, визначених у законі про Державний бюджет України, формується державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Тому обсяги фінансування вищих державних і комунальних навчальних закладів за рахунок бюджетних коштів пов'язані передусім з підготовкою такої кількості фахівців з вищою освітою, яка визначається щорічно у державному замовленні.

Згідно з ч. 2 ст. 44 Закону України "Про освіту" від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) вищі навчальні заклади здійснюють свою діяльність за державним контрактом (замовленням) та угодами як основною формою регулювання відносин між: навчальними закладами та підприємствами, установами, організаціями, громадянами.

Частиною 2 ст. 52 Закону України "Про освіту" від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Положеннями статті 56 Закону України "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи. Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником. Якщо випускник вищого навчального закладу навчався за кошти третьої особи, його працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної між ними угоди.

Відповідно до ст. 52 Закону України "Про освіту", на виконання Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів" (77/96) , в редакції Указу Президента України від 16 травня 1996 року № 342 (342/96) та ст. 197 Кодексу законів про працю України розроблено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 (992-96-п) .

У преамбулі Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (постановою Кабінету Міністрів України № 992 (992-96-п) ) вказано, що метою прийняття даного акта є забезпечення реалізації права на роботу за фахом випускниками вищих навчальних закладів.

Відповідно до пунктів 4, 8 Постанови № 992 (992-96-п) (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду. Випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років.

Отже, надання державою особі безоплатної освіти передбачає виникнення права держави на результати трудової діяльності особи, яка здобула вищу освіту за державним замовленням, а у випускника виникнення обов'язку відпрацювати три роки з моменту укладення угоди з вищим навчальним закладом.

Перелік випадків, коли випускник зобов'язаний відшкодувати до державного бюджету вартість навчання, наведений у п. 14 Порядку.

Делеговане законодавство - система актів, прийнятих органами виконавчої влади (урядом, міністерствами, відомствами) на основі повноважень, наданих їм парламентом, з питань законодавчого регулювання.

Між тим положення Закону України "Про освіту" від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (1060-12) та Закону України "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (2984-14) не місять зобов'язальних норм права щодо відшкодування випускником до державного бюджету вартості навчання у випадку, встановленому у п. 14 Порядку, як і не містять делегованої норми права на прийняття Кабінетом Міністрів України положень про відшкодувати вартості навчання.

Відсутність у вказаних законах обов'язку про відшкодування випускником вартості навчання є логічним виконанням положень ч. 3 ст. 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, колегія суддів дійшла висновку про те, що Постанова № 992 (992-96-п) не є тим нормативним актом, що встановлює обов'язок для випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати вартість навчання, оскільки Законами № 2984-ІІІ (2984-14) і № 1060-ХІІ (1060-12) такого обов'язку не передбачено.

Окрім того, п. 14 Порядку хоча і зобов'язує випускника відшкодувати вартість навчання, проте на виконання цього ж прядку Міністерство фінансів разом з Міністерством освіти і науки, Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Міністерством юстиції та Національним банком не розробило і не затвердило Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов про працевлаштування.

Відсутність Порядку визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов про працевлаштування унеможливлює визначення розміру вартості навчання, методологію встановлення сум, які можуть бути відшкодовані до державного бюджету, які витрати компенсувати замовникові, а відтак виключає можливість застосування до цих відносин положення Закону № 1060-ХІІ (1060-12) та Постанови № 992 (992-96-п) в частині відшкодування вартості навчання та витрат.

Наведені висновки узгоджуються із діями законодавця, які Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII (1556-18) вніс зміни у Закон України "Про освіту" від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (1060-12) . Зокрема, ч. 2. ст. 52, якою визначався обов'язок відпрацювати три роки, виключено, чим усунено розбіжності в законодавстві щодо обов'язку відпрацювати за направленням.

За таких обставин, установивши, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання щодо відшкодування до державного бюджету вартості навчання, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

На підставі статті 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Враховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 25 квітня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

У задоволені позову Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області до ОСОБА_4 про стягнення вартості навчання відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.