Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання майна спільною власністю подружжя, визнання права власності на ? частину будинку та ? частину земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 10 грудня 2008 року,

У серпні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання майна спільною власністю подружжя, визнання права власності на ? частину будинку та ? частину земельної ділянки.

Зазначала, що з 1980 року перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох дітей. ОСОБА_7 у 1991 році уклав із ОСОБА_8 договір довічного утримання, за умовами якого у власність відповідача переходив будинок АДРЕСА_1 після виконання ним своїх зобов’язань щодо утримання ОСОБА_8 та догляду за ним. Після укладення договору вони стали проживати разом із ОСОБА_8 у спірному будинку. Усі зобов’язання ОСОБА_7 за укладеним договором виконувала вона, а саме: доглядала ОСОБА_8, прибирала будинок, готувала їжу, прала. У 1993 році ОСОБА_8 помер, його було поховано за спільні кошти сім’ї. За час шлюбу спірний будинок було переобладнано, проведено комунікації, що значно збільшило його вартість.

Посилаючись на те, що відповідач відмовляється визнати зазначений будинок та земельну ділянку спільною сумісною власністю подружжя, а також її право власності на ? частину майна, ОСОБА_6 просила позов задовольнити.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 18 червня 2008 року позов задоволено частково: визнано спільною сумісною власністю подружжя будинок АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_6 право власності на ? частину будинку АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 10 грудня 2008 року рішення суду першої інстанції в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя будинку АДРЕСА_1 та визнання за ОСОБА_6 право власності на ? частину цього будинку скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог. У решті - рішення суду залишено без змін.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції й відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що майно, яке передається відчужувачем за умовами договору довічного утримання, є власністю лише набувача, незалежно від того чи перебуває він у шлюбі.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебувають у шлюбі з 1980 року.

23 березня 1991 року ОСОБА_7 уклав із ОСОБА_8 договір довічного утримання, за умовами якого відповідач зобов’язався утримувати відчужувача шляхом забезпечення його харчуванням, одягом, необхідною допомогою, із збереженням за ним однієї жилої кімнати в будинку, волевиявлення останнього було спрямоване на передачу відповідачу права власності на жилий будинок в обмін на турботу і утримання.

Право власності на жилий будинок № АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_7 на підставі договору довічного утримання.

Згідно зі ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі - КпШС України (2006-07) ) (чинний на момент виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Статтею 24 КпШС України передбачено вичерпний перелік роздільного майна подружжя.

За правилами ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Відповідно до ст. 425 ЦК УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частину, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, необхідної допомоги.

Установивши, що договір довічного утримання укладався та виконувався під час перебування сторін у шлюбі і в період їх спільного проживання та ведення домашнього господарства, за рахунок спільних коштів та праці членів сім’ї, суд першої інстанції з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачкою права власності на ? частину спірного будинку.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції в зазначеній частині, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні норм матеріального та процесуального права, у зв’язку із чим воно підлягає скасуванню із залишенням без змін у цій частині рішення суду першої інстанції.

Рішення суду в частині вимог ОСОБА_6 про визнання права власності на ? частину земельної ділянки не ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.

Судом установлено, що за договором довічного утримання до ОСОБА_7 як набувача перейшло право користування земельною ділянкою розміром 0,683 га, на якій розташований спірний будинок і яка в подальшому була ним приватизована, та 19 липня 2007 року видано державний акт на право власності на землю (а.с. 48).

Проте, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_6 права власності на ? частину цієї земельної ділянки, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані на ній, суд першої інстанції та апеляційний суд, залишаючи його без змін, не врахували вимог ст. 120 Земельного кодексу України й ст. 377 ЦК України, відповідно до яких, якщо на земельній ділянці, приватизованій одним із подружжя, знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то в разі поділу будинку, будівлі, споруди до особи, яка не має права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право в розмірі частки права власності в спільному майні будівлі, споруди.

З огляду на зазначене рішення судів у цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення вимог позивачки та визнання за нею права власності на ? частину спірної земельної ділянки.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 10 грудня 2008 року скасувати, залишити без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог ОСОБА_6 про визнання за нею права власності на ? частину будинку.

У частині вимог про визнання права власності на ? частину земельної ділянки рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 18 червня 2008 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Визнати за ОСОБА_6 право власності на ? частину земельної ділянки на вулиці Громадській, 4 у місті Сімферополі Автономної Республіки Крим.

Рішення оскарженню не підлягає.