Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права спільної сумісної власності на жилий будинок, вселення, визначення порядку користування будинком, виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання угоди частково недійсною, визнання права власності на будинок за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 23 травня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 13 серпня 2007 року,

У липні 2005 року ОСОБА_1. звернулася із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з липня 1989 року вона перебуває з відповідачем ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі.

1 липня 2003 року, під час перебування в шлюбі, на підставі договору купівлі-продажу був придбаний незавершений будівництвом об’єкт за адресою: АДРЕСА_1 На даній земельній ділянці розташовані: жилий будинок під літ. "А", тамбур під літ. "а", п/пд, п/підвал, вхід під літ. "к", літня кухня під літ. "Б", веранда під літ. "б", сарай під літ. "Г", сарай під літ. "Д", погріб під літ. "Е", убиральня під "У", водопровідна колонка під літ. "N-2".

15 червня 2004 року будинок з надвірними будівлями зданий в експлуатацію, а 9 липня 2004 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

З лютого 2005 року фактичні шлюбні відносини між сторонами були припинені. Відповідач почав проживати в спірному будинку з іншою жінкою – відповідачкою ОСОБА_4., а ОСОБА_1 з дитиною до будинку не впускає.

Ураховуючи викладене, позивачка просила визнати, що будинок належить на праві спільної сумісної власності в рівних частках їй та відповідачу ОСОБА_2.; вселити її з дитиною, ОСОБА_5., до цього будинку; виселити з нього відповідачку ОСОБА_4.; встановити порядок користування жилим будинком: виділити в її користування з неповнолітньою дитиною другий поверх зі сходами, відповідачу ОСОБА_2. виділити в користування перший поверх, крім коридору, кухні, вітальні, які залишити в загальному користуванні. Також залишити в загальному користуванні цокольний поверх будинку, земельну ділянку та службові приміщення у дворі.

Відповідач ОСОБА_2. звернувся із зустрічною позовною заявою про визнання права власності на будинок і визнання угоди частково недійсною, посилаючись на те, що 1 червня 2003 року він позичив у ОСОБА_6 кошти в сумі 60 000 гривень, які були використані для придбання спірного будинку.

Таким чином вважає, що це майно було придбане за його особисті кошти й повинно бути визнано його особистою власністю.

З підстав ч. 2 ст. 58 ЦК України 1963 року просив визнати угоду купівлі-продажу будинку недійсною в частині, що стосується покупця, з одночасним визнанням, що покупцем за цим договором є він, та визнати за ним право приватної власності на спірний будинок.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 23 травня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 13 серпня 2007 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано частково недійсним договір купівлі-продажу незавершеного будівництвом об’єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений 1 липня 2003 року приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу Володимирським В.Ю., укладений між ОСОБА_3. та ОСОБА_1., а саме в частині, що стосується покупця. Визнано покупцем за вказаним договором ОСОБА_2 Визнано право власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2

У касаційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судових рішень із підстав неправильного застосування судами норм матеріального й процесуального права та ухвалення нового рішення про задоволення її позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 і задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2, місцевий суд, з висновками якого погодилася й апеляційна інстанція, виходив із доведеності факту придбання ОСОБА_2 незавершеного будівництвом об’єкта нерухомого майна по АДРЕСА_1 за особисті кошти та відсутності підстав для встановлення порядку користування цим майном і вселення позивачки.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 22 КпШС України 1969 року майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном. У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.

До спільної сумісної власності не належить майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Кошти, отримані у позику одним з подружжя під час шлюбу, є сімейними коштами, тобто отриманими для задоволення потреб сім’ї, і не можуть вважатися особистими коштами одного з подружжя.

Суд першої інстанції, визнаючи позику особистим майном одного з подружжя, не врахував зазначених вимог закону.

Крім того, суд не врахував, що предметом договору купівлі-продажу від 1 липня 2003 року був незавершений будівництвом об’єкт нерухомого майна в стані 75% готовності.

Даний об’єкт зданий в експлуатацію в червні 2004 року, а в липні 2004 року позивачка отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

Ухвалюючи рішення про визнання за відповідачем ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно, суд не з’ясував, за які кошти завершувалося будівництво об’єкта нерухомого майна та які господарські споруди були зведені.

Визнаючи за ОСОБА_2 право приватної власності на спірний будинок, суд залишив поза правовою оцінкою свідоцтво про право власності, видане ОСОБА_1 на спірний будинок.

Також у ході розгляду справи суд не перевірив статус земельної ділянки, на якій знаходиться спірне нерухоме майно та порядок користування якою просила встановити позивачка, не з’ясував, чи була оформлена ця земельна ділянка в установленому законом порядку.

Апеляційний суд також на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України належним чином не перевірив наведених в апеляційній скарзі доводів і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 23 травня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 13 серпня 2007 року скасувати, справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.