Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Лихути Л.М., Романюка Я.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя,

У грудні 2007 року ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2. про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя, посилаючись на те, що перебував з 15 листопада 1997 року до

14 грудня 2004 року в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, у період якого ними було збудовано жилий будинок АДРЕСА_1. Позивач, посилаючись на те, що спірний будинок побудовано під час подружнього життя за спільні кошти, просив визнати за ним право власності на ? частину цього будинку.

Рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 25 листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 28 січня 2009 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1. просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до положень ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, пославшись на норми ст. 331 ЦК України, виходив із того, що якщо спірне майно стало об’єктом права власності після того, як сторони перестали вести спільне господарство та розірвали шлюб, то воно не може вважатись набутим під час шлюбу.

Указуючи, що в акті про право власності на збудований спірний будинок зазначено як забудовника ОСОБА_2., безспірних доказів того, що будинок будувався у період шлюбу не надано й будинок введений в експлуатацію та зареєстрований після розірвання шлюбу, суд вважав, що відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_3

Проте з таким висновком суду погодитись не можна з таких підстав.

Установлено, що позивачка й відповідач перебували в зареєстрованому шлюбі з 15 листопада 1997 року до 14 грудня 2004 року. У період шлюбу та спільного проживання, 14 липня 1998 року, ОСОБА_2 отримала в приватну власність під будівництво жилого будинку земельну ділянку, на якій був збудований спірний жилий будинок і 17 травня 2005 року прийнятий до експлуатації.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст. ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При поділі майна, придбаного в період шлюбу, доказуванню підлягає не наявність договору про створення спільної власності подружжя, а наявність інших обставин, які свідчать, що майно чи його частина придбана за особисті кошти одного із подружжя, якщо такі вимоги заявляються.

Під час розгляду справи суд не урахував положень ст. ст. 22, 25, 27-1 КЗпШС України та ст. ст. 60 – 62, 68 – 70 СК України, які діяли під час виникнення правовідносин, а також, що відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України" (v0016700-98) , яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27-1 КЗпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об’єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КЗпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КЗпШС України).

Аналогічні положення містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) .

Отже, обов’язковому встановленню та доказуванню в судовому засіданні підлягають факти придбання одним з подружжя майна під час спільного чи окремого проживання незалежно від реєстрації чи розірвання шлюбу, обсяг спірного майна, обсяг трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох при створенні спільної власності подружжя та, залежно від установленого, розмір часток подружжя у спільній сумісній власності.

Час оформлення права власності на майно не впливає на право одного з подружжя на частину майна, придбаного в період шлюбу.

Усупереч наведеним положенням суд виходив не з факту набуття спільного майна, а із часу введення його в експлуатацію та реєстрації як нерухомого майна, вважаючи, що до його реєстрації в силу ст. 331 ЦК України майно не може бути об’єктом власності, а звідси й один із подружжя, шлюб з яким розірвано до реєстрації спірного майна та який не довів існування договору про створення спільного майна, не набуває на нього права власності.

Ураховуючи викладене, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 25 листопада 2008 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 28 січня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.