Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до Семисотської сільської ради Ленінського району Автономної Республіки Крим, ОСОБА_8, Ленінської державної нотаріальної контори Ленінського району Автономної Республіки Крим, треті особи: Ленінський районний відділ земельних ресурсів Ленінської районної державної адміністрації Автономної Республіки Крим, комунальне підприємство "Ленінське бюро технічної інвентаризації", про встановлення юридичних фактів, визнання права власності на спадкове майно та визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 червня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 жовтня 2009 року,

У вересні 2008 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_6 є сином ОСОБА_9 від першого шлюбу, ОСОБА_7 – дружина ОСОБА_9 Будинок АДРЕСА_1 належав на праві власності ОСОБА_10 на підставі свідоцтва про право власності від 27 вересня 2001 року. Крім того, ОСОБА_10 була власником земельної ділянки, площею 0, 15 га для будівництва та обслуговування будинку, на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 3 лютого 1998 року. ОСОБА_10 19 лютого 2001 року написала заповіт, яким все своє майно заповіла ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 померла. ОСОБА_9 фактично вступив у спадщину, однак не встиг отримати свідоцтво про право на спадщину, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. У встановлений законом строк позивачі звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. Однак вони позбавлені можливості оформити право власності на земельну ділянку у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_9, оскільки у державному акті на право приватної власності на землю від 3 лютого 1998 року виданому на ім’я ОСОБА_10 допущена помилка, зокрема не вказано точну адресу знаходження земельної ділянки – вулицю і номер будинку. Ураховуючи викладене, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 просили задовольнити їх позовні вимоги та визнати за ними право власності у рівних частках, зокрема по ? частині кожному, у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на земельну ділянку площею 1 500 кв.м. для будівництва і обслуговування будинку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 жовтня 2009 року, позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 по ? частині за кожним право власності в порядку спадкування на земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку АДРЕСА_1, площею 0,15 га. Встановлено факт прийняття ОСОБА_9 спадщини після смерті ОСОБА_10 Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 13 січня 2009 року (839-17) на ім’я ОСОБА_8 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 на спадкове майно – жилий будинок з надвірними будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_2. В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 549 ЦК УРСР (1963 року) спадкоємець визнається таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Установлено, що ОСОБА_10 та ОСОБА_9 проживали у будинку АДРЕСА_1. Після смерті ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_9 продовжував проживати у будинку по день своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зазначені дії свідчать про фактичне прийняття ОСОБА_9 спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_10

Статтею 553 ЦК УРСР (1963 року) передбачено, що спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважається таким, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини.

Установлено, що 11 травня 2001 року ОСОБА_9 написав заяву про відмову від спадщини на користь ОСОБА_8

Однак, вказана заява направлена ОСОБА_8 до нотаріальної контори лише 7 червня 2002 року, тобто після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини.

Тому не можна вважати, що ОСОБА_9 відмовився від прийняття спадщини. Крім того, ОСОБА_9 вчинив дії, які свідчать про прийняття ним спадщини, тому не можна вважати, що він відмовився від спадщини, як такий, що не вчинив жодної дії, що свідчать про її прийняття.

14 лютого 2002 року ОСОБА_11, яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_6 і ОСОБА_7, звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_9, та видачу свідоцтва про право на спадщину за законом.

Отже, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 прийняли спадщину після смерті спадкодавця ОСОБА_9, як це передбачено пунктом другим частини першої статті 549 ЦК УРСР (1963 року).

Частиною п’ятою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) від 16 січня 2003 року передбачено, що правила книги шостої цього Кодексу застосовуються до спадщини, яка відкрилась, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Оскільки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 прийняли спадщину після смерті спадкодавця ОСОБА_9 шляхом подання державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини, то до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми Цивільного кодексу УРСР (1540-06) (1963 року).

ОСОБА_8 є рідною племінницею ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що встановлено рішенням Ленінського районного суду АРК від 10 грудня 2007 року, яке набрало законної сили, і не є спадкоємцем першої черги відповідно до статті 529 ЦК УРСР (1963 року).

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_6 та ОСОБА_7, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що померлий ОСОБА_9 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_10, шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном. Після смерті ОСОБА_9 його спадкоємці ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у передбачений законом строк звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини за законом та видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, що свідчить про прийняття ними спадщини. Оскільки ОСОБА_8 не є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, то видане 13 січня 2009 року на її ім’я свідоцтво про право на спадщину за законом є недійсним.

У відповідності до частини 1 статті 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або вирішені ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно статті 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Судами досліджено обставини справи повно, зібраним доказам дана оцінка.

Судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 335, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 червня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 жовтня 2009 року залишити без змін .

Ухвала оскарженню не підлягає.