Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщення, виселення, стягнення заборгованості з плати за комунальні послуги та відшкодування моральної шкоди; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1, Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації про визнання недійсними договору дарування жилого приміщення, договору купівлі – продажу жилого приміщення та реєстрації права власності на жиле приміщення за скаргою виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 лютого 2005 року, додаткового рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4 березня 2005 року, ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 квітня 2008 року, ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області від 8 травня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 23 вересня 2008 року,

У серпні 2004 року ОСОБА_1. звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 11 листопада 2000 року подружжя - ОСОБА_3. і ОСОБА_2. - придбало квартиру АДРЕСА_1. 29 грудня 2003 року ОСОБА_3. за згодою дружини, ОСОБА_2., подарував цю квартиру ОСОБА_4 30 червня 2004 року ОСОБА_1. уклала із ОСОБА_4. договір купівлі-продажу вказаної квартири й 20 липня 2004 року зареєструвала право власності на квартиру в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації (далі – ОБТІ). Оскільки ОСОБА_2. до цього часу проживає у квартирі, чим перешкоджає їй у здійсненні права власності, просила визнати ОСОБА_2. такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, виселити її з двома неповнолітніми дітьми, стягнути заборгованість із плати за комунальні послуги та відшкодувати 1 650 грн. завданої моральної шкоди.

ОСОБА_2. звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4., ОСОБА_1, Івано-Франківського ОБТІ, посилаючись на те, що ОСОБА_3. унаслідок алкогольної залежності, нерозуміння своїх дій і неможливості керувати ними та внаслідок фінансової залежності від ОСОБА_4. подарував останньому квартиру, просила визнати договір дарування й договір купівлі-продажу недійсними. Крім того, договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків. Просила також визнати недійсною реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_1. та ОСОБА_4.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 15 лютого 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 квітня 2008 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виселено ОСОБА_2. і двох її неповнолітніх дітей: ОСОБА_5. та ОСОБА_6. - з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. У решті позову ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2. про визнання недійсними договору дарування квартири від 29 грудня 2003 року, договору купівлі-продажу квартири від 30 червня 2004 року та реєстрації права власності від 20 липня 2004 року за ОСОБА_1. відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1 8 грн. 50 коп. судового збору.

Додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду від 4 березня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 8 травня 2008 року, відмовлено ОСОБА_2. у визнанні недійсною реєстрації права власності від 12 січня 2004 року за ОСОБА_4.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2008 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 лютого 2005 року, додаткове рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4 березня 2005 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 квітня 2008 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 8 травня 2008 року залишено без змін.

У скарзі про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, зокрема неврахування вимог ст. ст. 48, 51 Конституції України, ст. ст. 203, 215 ЦК України, ст. 156 Житлового кодексу України, ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства" щодо дотримання прав дитини на житло при його відчуженні батьками та необхідності дозволу органу опіки та піклування на відчуження житла, що належить батькам неповнолітньої дитини; норм процесуального права, зокрема вимог ст. ст. 213, 335, 338, 345 ЦПК України щодо порядку розгляду справи та ухвалення судових рішень судом касаційної інстанції. На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права скаржник посилається на постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (v0009700-96) , на постанову Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 року № 8 "Про практику розгляду судами України цивільних справ у касаційному порядку" (v0008700-85) , на постанову Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) . Просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 354 ЦПК України підставою оскарження у зв'язку з винятковими обставинами судових рішень у цивільних справах після їх перегляду у касаційному порядку є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одного i того самого положення закону.

Судом установлено, що 11 листопада 2000 року подружжя - ОСОБА_3. і ОСОБА_2 - придбало квартиру АДРЕСА_1. У квартирі разом із батьками мешкають діти: ОСОБА_5., ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, та ОСОБА_6., ІНФОРМАЦІЯ_2 року народження. 29 грудня 2003 року між ОСОБА_3. та ОСОБА_4. укладено нотаріально посвідчений договір дарування вказаної квартири. ОСОБА_2 була присутня під час його укладання та дала письмову згоду на відчуження квартири. 30 червня 2004 року ОСОБА_4 уклав із ОСОБА_1 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вказаної квартири. 20 липня 2004 року ОСОБА_1. зареєструвала право власності на квартиру в Івано-Франківському ОБТІ. На момент укладення договору дарування від 29 грудня 2003 року ОСОБА_3. не був визнаний обмежено дієздатним.

За положеннями ст. ст. 48, 51 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Батьки зобов’язані утримувати дітей до повноліття. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР (чинного на час укладення договору дарування) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Стаття 17 Закону України "Про охорону дитинства" регулює право дитини на майно . Згідно із ч. 3 цієї статті батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Тобто вимоги вказаної статті регулюють правовідносини щодо майна дитини й не можуть бути застосовані до правовідносин з відчуження жилового приміщення, відносно якого в дитини є право на користування житлом.

1 січня 2006 року набрав чинності Закон України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" (2623-15) , відповідно до ст. 12 якого для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

До набрання чинності цим Законом законодавство України не передбачало обов’язкової згоди органу опіки та піклування на відчуження нерухомого майна батьків, відносно якого їхні діти мали лише право на користування.

Таким чином, до 1 січня 2006 року згода органів опіки та піклування необхідна була лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником) майна, що відчужується .

Оскільки спірний договір дарування квартири між ОСОБА_3. та ОСОБА_4. було укладено 29 грудня 2003 року, суди дійшли правильного висновку, що підстав для визнання цього договору недійсним у зв’язку з порушенням прав неповнолітніх дітей немає; права членів сім'ї власника квартири є похідними від прав власника, припинення права власника на володіння, користування та розпорядження квартирою є підставою для виселення з неї членів його сім'ї.

Відповідно до ч. 4 ст. 357, п. 1 ч. 1 ст. 358 ЦПК України, розглядаючи справу в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право постановити ухвалу про відхилення скарги і залишення рішення, ухвали без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З наведених мотивів підстав для скасування рішення та додаткового рішення суду першої інстанції, ухвал апеляційного суду, ухвали Верховного Суду України, якою судові рішення залишено без змін, не вбачається.

Керуючись ст. ст. 357, 358, 359 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради відхилити.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 лютого 2005 року, додаткове рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4 березня 2005 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 квітня 2008 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 8 травня 2008 року, ухвалу Верховного Суду України від 23 вересня 2008 року (rs2351852) залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.