Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: комунальне госпрозрахункове житлово-експлуатаційне підприємство "Автозаводське", виконавчий комітет Кременчуцької міської ради Полтавської області, комунальне підприємство "Квартирне управління", відділ приватизації житла виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області, орган опіки та піклування виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області, про визнання права користування жилим приміщенням, визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, і визнання приватизації незаконною та за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_10, третя особа – комунальне госпрозрахункове житлово-експлуатаційне підприємство "Автозаводське", про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, зняття з реєстрації та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 7 лютого 2008 року,

У квітні 2005 року ОСОБА_6 звернулась до суду з указаним позовом, зазначаючи, що вона мешкає в трикімнатній квартирі АДРЕСА_1 з 1980 року на підставі ордера, виданого її матері, ОСОБА_7 Її брат, ОСОБА_8, та мати, ОСОБА_7, у 2000 році виїхали із цієї квартири та мешкають окремо. У 2002 році вони вселились до будинку АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що вона постійно мешкає у квартирі АДРЕСА_1, сплачує комунальні послуги, її чоловік, ОСОБА_10, вселився до квартири на підставі договору найму від 27 березня 1997 року, крім них, у квартирі мешкають їхні троє малолітніх дітей, ОСОБА_6 просила визнати за нею право користування спірним жилим приміщенням, визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, та визнати незаконним акт приватизації спірного жилого приміщення.

У жовтні 2005 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_10 про усунення перешкод у користуванні житлом, зняття з реєстрації та виселення. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що згідно з договором купівлі-продажу від 14 червня 2005 року він придбав квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_7 і ОСОБА_8 зобов’язались після укладення договору знятись із реєстраційного обліку та виселитись із квартири, однак своїх обов’язків не виконали й зі спірної квартири не виселились. Крім того, йому стало відомо, що у квартирі мешкають ОСОБА_6 та ОСОБА_10 Тому просив зобов’язати відповідачів усунути перешкоди в користуванні спірною квартирою, зняти їх із реєстрації за вказаною адресою та виселити з квартири.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 червня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 7 лютого 2008 року, позов ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_6 право користування квартирою АДРЕСА_2. Визнано незаконним акт приватизації спірної квартири на ім’я ОСОБА_7 та ОСОБА_8 У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_9 відмовлено.

У квітні 2008 року ОСОБА_9 подав касаційну скаргу на зазначені судові рішення.

Ухвалою Верховного Суду України від 23 липня 2008 року касаційну скаргу ОСОБА_9 задоволено частково: рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 7 лютого 2008 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У липні 2009 року до Верховного Суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_8 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 7 лютого 2008 року з клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження.

Ухвалою Верховного Суду України від 28 липня 2009 року поновлено ОСОБА_8 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано справу з Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області.

Згідно із ч. 1 ст. 348 ЦПК України, якщо касаційну скаргу на судове рішення було подано в установлені цим Кодексом строки, але вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи або коли строки на подання касаційної скарги у зв’язку з пропущенням їх з поважних причин було поновлено або продовжено і особа, яка подала касаційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає таку скаргу за правилами, встановленими главою, якою регулюється касаційне провадження.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й просить змінити судові рішення.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_6 постійно мешкає у квартирі АДРЕСА_1, відповідачі в спірній квартирі не мешкають з 2000 року та оскільки не вирішено питання щодо приватизації спірної квартири, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_9

Проте погодитись із такими висновками судів не можна.

Судом установлено, що в 1980 році ОСОБА_7 на сім’ю у складі 5 осіб, у тому числі й на ОСОБА_6, було видано ордер на вселення до квартири АДРЕСА_1.

Згідно з розпорядженням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 11 травня 2005 року № 14027/2 квартира АДРЕСА_1 була приватизована ОСОБА_7 та ОСОБА_8

14 червня 2005 року між ОСОБА_11, який діяв від імені ОСОБА_7 і ОСОБА_8, та ОСОБА_9 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири.

Відповідно до вимог ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) роз’яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім’ї наймача, чи прописані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 у 1990 році вибула зі спірного жилого приміщення, була зареєстрована за місцем проживання свого чоловіка, а в подальшому її вселення до квартири відбулось без згоди ОСОБА_7 та ОСОБА_8 У спірній квартирі ОСОБА_6 не зареєстрована.

Однак суд у порушення вимог ст. 213 ЦПК України на зазначені положення закону та обставини справи належної уваги не звернув і не дав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам.

Також непереконливим є висновок суду про те, що ОСОБА_6 постійно мешкає в спірному жилому приміщенні з 1980 року, оскільки сама позивачка не заперечувала тієї обставини, що в 1988 році вона зареєструвала шлюб із ОСОБА_12, виписалась зі спірної квартири та була зареєстрована як член сім’ї свого чоловіка у квартирі АДРЕСА_2.

За таких обставин доводи ОСОБА_6 про її вселення до спірної квартири в установленому порядку та постійне в ній проживання як члена сім’ї потребують більш повної перевірки.

Крім того, суд не звернув належної уваги на доводи ОСОБА_9 про те, що він є власником спірної квартири, укладений ним договір купівлі-продажу ніким не оспорений, а тому він має право вимагати усунення будь-яких порушень права власності.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, на зазначені порушення уваги не звернув.

Ураховуючи викладене, визнати ухвалені судові рішення законними та обґрунтованими не можна, тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345, 348 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 7 лютого 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.