Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_7, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, про визнання права власності на самочинне будівництво та за позовом Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_6 про знесення самочинного будівництва,

У жовтні 2007 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання права власності на самочинно збудовану частину жилого будинку АДРЕСА_1.

Зазначала, що вона після смерті чоловіка, ОСОБА_8, успадкувала ? частину жилого будинку АДРЕСА_1

Посилаючись на те, що її чоловік за життя до належної йому частини жилого будинку прибудував мансарду, збудував три сараї та прибудову до основної частини жилого будинку, які не були введені в експлуатацію, а вона в 2005 році збудувала гараж, та що збудовані споруди за технічним станом і відповідністю будівельним нормам рекомендовані до введення в експлуатацію, просила визнати за нею право власності на самочинно збудовані споруди, що розташовані по АДРЕСА_1.

У березні 2008 року Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6 про знесення самочинного будівництва.

Зазначала, що споруди, побудовані ОСОБА_6 без належного дозволу та належно затвердженого проекту, порушують прав інших осіб, підлягають знесенню.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2008 року зазначені позовні вимоги об`єднано в одне провадження.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 3 липня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 7 жовтня 2008 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Визнано за ОСОБА_6 право власності на самочинно збудовані споруди по АДРЕСА_1, позначені в технічному паспорті літ. А1 (частина будинку), літ. А1 (мансарда), літ. Л (гараж), літ. М (сарай), літ. З (сарай), літ. Е (сарай). У задоволенні позовних вимог Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації про знесення самочинно збудованих споруд відмовлено.

У касаційній скарзі Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені нею позовні вимоги й відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що самочинне будівництво, здійснене ОСОБА_8 та ОСОБА_6 на відведеній їм земельній ділянці, не порушує права інших осіб, а тому відповідно до вимог ст. 376 ЦК України за позивачкою повинно бути визнано право власності на зазначене нерухоме майно.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судом установлено, що земельна ділянка розміром 1500 кв. м по АДРЕСА_1 в 1950 році була надана в безстрокове й безкоштовне користування ОСОБА_9

На зазначеній земельній ділянці ОСОБА_9 разом із сином, ОСОБА_8, збудував жилий будинок.

Рішенням 5-ї дільниці Жовтневого району м. Києва від 13 жовтня 1960 року за ОСОБА_8 було визнано право власності на ? частину жилого будинку.

У 1985 року ОСОБА_8 без належного дозволу добудував до належної йому частини жилого будинку мансарду та збудував три сараї.

Після смерті ОСОБА_8 ОСОБА_6 24 травня 2007 року отримала Свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ? частину жилого будинку АДРЕСА_1.

У 2005 році ОСОБА_6 на зазначеній земельній ділянці збудувала гараж.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог ОСОБА_6 про визнання права власності на самочинне будівництво, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація зазначала, що мансарда, гараж, три сараї та прибудова до основної частини жилого будинку збудовані без належного дозволу, не відповідають будівельним нормам, у зв`язку із чим введення їх в експлуатацію є неможливим; крім того, ці об`єкти нерухомості збудовані на частині земельної ділянки, яка в установленому законом порядку ОСОБА_6 не виділялась, і порушують права інших осіб.

На порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України суд на зазначені положення закону уваги не звернув, доводів відповідача належним чином не перевірив, з характером спірних правовідносин не визначився та не з`ясував наявність правових підстав для виникнення права власності на самочинно збудоване ОСОБА_6 нерухоме майно.

Крім того, вирішуючи спір, суд не взяв до уваги, що відповідно до ч. 3 ст. 375 ЦК України право власника чи землекористувача на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, згідно із законодавством, державними стандартами, регіональними та місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

У зв`язку із цим норми ч. 3 ст. 376 ЦК України можуть бути підставою для задоволення позову про визнання права власності на самочинно збудовані об`єкти нерухомості лише тоді, коли при відсутності належного дозволу та затвердженого проекту було здійснено самочинне будівництво з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних, протипожежних норм і правил.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 липня 2008 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 7 жовтня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.