Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Київська міська рада, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Наталія Володимирівна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання недійсним договору купівлі-продажу частини житлового будинку та визнання недійсним державного акту про право приватної власності на земельну ділянку,

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 липня 2008 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2008 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 липня 2008 року скасовано в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу 38/100 частин земельної ділянки від 30 липня 2001 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та державного акту про право приватної власності на землю від 21 листопада 2001 року на ім’я ОСОБА_2 та в цій частині ухвалено рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 38/100 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 30 липня 2001 року, та Державний акт про право приватної власності на землю на ім’я ОСОБА_2 від 21 листопада 2001 року. Приведено сторони у первісний стан, повернуто 38/100 частин земельної ділянки у власність ОСОБА_3 та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 вартість зазначеної частини земельної ділянки у розмірі 110 443 грн. В решті рішення залишено без змін.

У касаційних скаргах ОСОБА_2 та Звєрькова Н.В. просять скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу 38/100 частин земельної ділянки від 30 липня 2001 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та державного акту про право приватної власності на землю від 21 листопада 2001 року на ім’я ОСОБА_2 і ухвалюючи в цій частині рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спірна земельна ділянка знаходилась у спільній сумісній власності, без визначення часток, то і розпоряджатися цією земельною ділянкою вони могли лише спільно, як це зазначено у статті 42 ЗК України, що діяла на час виникнення правовідносин. Договір купівлі – продажу земельної ділянки не відповідає вимогам закону та ущемлює майнові права ОСОБА_1, а тому відповідно до статті 48 ЦК УРСР (1963 року) він є недійсним, у зв’язку з чим є недійсним і державний акт на про право приватної власності на землю від 21 листопада 2001 року на ім’я ОСОБА_2

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Частиною четвертою Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) від 16 січня 2003 року передбачено, що положення цього Кодексу застосовуються до цивільних правовідносин, які виникли до набрання ним чинності та продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки правовідносини виникли до прийняття Цивільного кодексу України (435-15) від 16 січня 2003 року, а саме у 2001 році, то до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми закону, який діяв на час виникнення правовідносин.

При переході права власності на будівлю і споруду, відповідно до статті 30 ЗК України (1990 року), разом з цими об’єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження – будівлі та споруди.

Статтею 42 ЗК України (1990 року) передбачено право громадян, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовувати та розпоряджатися земельною ділянкою спільно. Використання, розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об’єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.

Отже, при відчуженні земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності без визначення часток, співвласник має право розпоряджатися земельною ділянкою у такій же частині в якій йому належить на праві власності будинок.

Установлено, що, на момент укладення договорів відчуження частини будинку та частини земельної ділянки, ОСОБА_3 був власником 38/100 частин будинку АДРЕСА_1.

Отже, ОСОБА_3 мав законне право на відчуження 38/100 частин земельної ділянки, власником якої він є на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 11 листопада 1999 року.

Крім того, відповідно до статті 114 ЦК УРСР (1963 року) при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі продавець має право продати свою частку будь – якій особі.

Установлено, що 15 червня 2001 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Звєрькової Н.В. із заявою в якій він повідомив, що йому відомо про майбутній продаж 38/100 частин будинку АДРЕСА_1, а також, що він відмовляється від права привілеєвої купівлі цієї частини.

ОСОБА_3, при укладенні договору купівлі – продажу 38/100 частин будинку АДРЕСА_1, укладеного 30 липня 2001 року, мав право розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, а тому діяв в межах закону.

Судом досліджено доводи сторін, зібраним доказам дана належна оцінка.

Позивач не ставив питання про перевід на нього прав покупця, тому вважати, що його права власника частини будинку та земельної ділянки зазначеною угодою порушуються немає підстав.

У відповідності до діючого на час укладення угоди законодавства ОСОБА_2 могла і обґрунтовано отримала у власність частину будинку та земельну ділянку.

Доводи позивача не спростовують установлених у справі фактів.

Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції дійшов помилкового висновку у застосуванні норм матеріального права.

Враховуючи зазначене, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.

Згідно зі статтею 339 ЦПК України суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасоване судове рішення, ухвалене згідно з законом, скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону і матеріалам справи, тому підстави для його зміни або скасування відсутні.

Керуючись статтями 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_2 та Звєрькової Наталії Володимирівни задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2008 року скасувати, залишивши без змін рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 липня 2008 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.