Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про захист прав споживача за касаційною скаргою фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2009 року,

У серпні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного підприємця ОСОБА_2 про захист прав споживача. Позивач зазначав, що 18 травня 2008 року ним було укладено з відповідачкою договір побутового підряду, за яким відповідачка зобов’язалася виготовити, доставити і встановити за місцем його проживання набір кухонних меблів. За умовами договору відповідачка повинна була виконати обумовлену договором роботу протягом 40 робочих днів, а саме до 2 серпня 2008 року. Посилаючись на те, що свої зобов’язання за договором він виконав та сплатив відповідачці 41 129 грн., а нею умови договору фактично були виконані лише 20 вересня 2008 року, позивач просив на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів" стягнути з відповідачки 60 459 грн. 63 коп. пені та визнати п. 7.1.2 договору, який передбачає інший ніж встановлено законом розмір пені, недійсним, а також зобов’язати відповідачку надати йому специфікацію до договору.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27 лютого 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2009 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 7.1.2 договору від 18 травня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та фізичною особою – підприємцем ОСОБА_2 Стягнуго з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 60 459 грн. 63 коп. пені.

У касаційній скарзі фізична особа – підприємець ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відповідачкою, як виконавцем робіт за договором побутового підряду, порушено обумовлені договором строки виконання робіт, що є підставою для стягнення з неї пені у розмірі, встановленому Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) . Також, оскільки передбачений договором розмір пені суперечить закону, в цій частині договору слід визнати недійсним.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи.

Судом установлено, що 18 травня 2008 року сторонами було укладено договір побутового підряду, за яким відповідачка зобов’язалася в строк до 2 серпня 2008 року виготовити, доставити та встановити по місцю проживання позивача набір кухонних меблів.

Згідно з умовами договору для підтвердження його виконання сторони складають акт прийому-передачі виготовленої продукції. Такий акт було складено сторонами 20 вересня 2008 року.

У своїх запереченнях на позов відповідачка посилалася на те, що кухонні меблі були виготовлені та доставлені нею по місцю проживання позивача ще 5 липня 2008 року, тобто задовго до закінчення обумовленого договором строку, а їх монтаж затримався з вини позивача, який до того ж замовив виконання робіт, не обумовлених раніше договором.

Крім того, відповідачка посилалася на неправильне обчислення позивачем розміру пені.

На порушення вимог ст. 212 ЦПК України суд цих посилань не перевірив, оцінки їм не дав та не відобразив у рішенні мотивів відмови у їх прийняті. Разом з тим, зазначене має значення для правильного вирішення справи по суті, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів" підставою для сплати виконавцем пені є прострочення виконання робіт саме з його вини.

Ухвалюючи рішення про визнання недійсним положення договору щодо розміру пені суд виходив з того, що обумовлений сторонами розмір пені суперечить передбаченому законом.

З таким висновком також погодитися не можна.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Судом встановлено, що пунктом 7.1.2 договору сторони обумовили відмінний від передбаченого ч. 5 ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів" розмір пені за порушення виконавцем строку виконання робіт.

За таких обставин суду слід було з’ясувати чи могли сторони при укладенні договору відступити від положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) щодо встановлення розміру пені за порушення виконавцем строку виконання робіт, відтак, правильно визначитися яким положенням – закону чи договору слід керуватися при вирішення зазначеної позовної вимоги.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та передачі справи на новий розгляд. Оскільки зазначене порушення було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2009 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.