Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_3 про визнання договору дарування будинку недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 7 квітня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 12 червня 2008 року,

У січні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 7 березня 2003 року між ним та його онукою, ОСОБА_2, було укладено договір дарування будинку АДРЕСА_1. Перед укладенням договору він домовився з відповідачкою, що вона буде доглядати за ним, оскільки він є одинокою людиною похилого віку, однак остання цієї домовленості не виконує. Крім того, на момент укладення договору дарування він хворів і не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати зазначений договір дарування недійсним.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 7 квітня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 12 червня 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й ставить питання про скасування судових рішень і передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із недоведеності заявлених вимог.

Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 просив визнати вказаний договір дарування будинку недійсним, посилаючись на те, що відповідачка обіцяла після укладення договору доглядати за ним, але цієї домовленості не виконує; під час посвідчення договору йому не було роз’яснено про правові наслідки укладення договору; а також у зв’язку з тим, що на момент укладання договору дарування він був хворим, тому не міг розуміти значення своїй дій та керувати ними.

Таким чином, цей позов було пред’явлено ОСОБА_1 з двох окремих підстав, а саме: укладення договору фактично під впливом помилки та неможливості розуміти значення своїх дій і керувати ними, які є взаємовиключними. Однак суд підстави позову не уточнив.

Крім того, згідно із ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки; попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Статтею 145 ЦПК України визначено, що призначення експертизи є обов’язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) судам роз’яснено, що правила ст. 55 ЦК 1963 року поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

У довідці Тячівської центральної районної лікарні зазначено, що ОСОБА_1 знаходився на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні № 1 з 4 грудня 2003 року до 17 грудня 2003 року з діагнозом: ІХС, кардіосклероз атеросклеротичний; у терапевтичному відділенні № 2 з 5 березня 2003 року до 15 березня 2003 року з діагнозом гостра правобічна нижньодольова пневмонія.

Проте суд не роз’яснив позивачу його право заявити клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи та не попередив про наслідки невчинення цієї процесуальної дії.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, на зазначені порушення уваги не звернув.

За таких обставин визнати ухвалені судові рішення законними та обґрунтованими не можна, тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 7 квітня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 12 червня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.