Головуючий у першій інстанції Кравець О.О.

Доповідач Григор’єва Л.І.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

суддів: Григор'євої Л.І., Барсукової В.М.,

Балюка М.І., Косенка В.Й.,-

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника прокурора Київського району м. Одеси в інтересах ОСОБА_1 як законного представника ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа – ОСОБА_7, про визнання недійсними договорів дарування, довіреності, визнання права власності та виселення за касаційними скаргами заступника прокурора Одеської області та ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 квітня 2009 року,

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 померла. Посилаючись на те, що ОСОБА_8 у момент видачі довіреності, хоч і була дієздатною, не могла розуміти значення своїх дій, прокурор просив суд визнати недійсними довіреність від 19 лютого 2002 року, договір дарування ? частини квартири від 3 липня 2002 року та договір дарування ? частини квартири від 19 жовтня 2002 року, договір дарування квартири від 31 жовтня 2003 року, договір дарування квартири від 20 листопада 2003 року та визнати право власності на квартиру за ОСОБА_2 як спадкоємцем після померлої ОСОБА_8; виселити ОСОБА_6 зі спірної квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла.

19 лютого 2002 року ОСОБА_8 видала ОСОБА_4 довіреність на управління та розпорядження всім своїм майном (а.с. 28 т. 2).

21 лютого 2002 року ОСОБА_8 подала заяву до нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9, а 26 вересня 2002 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом.

26 вересня 2002 року Третьою Одеською державною нотаріальною конторою ОСОБА_8 видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ? частину квартири АДРЕСА_1 (а.с. 16 т. 2).

3 липня 2002 року ОСОБА_4, яка діяла на підставі довіреності від 19 лютого 2002 року від імені ОСОБА_8, та ОСОБА_3 укладено договір дарування ? частини зазначеної квартири.

19 жовтня 2002 року ОСОБА_4, яка діяла на підставі довіреності від 19 лютого 2002 року від імені ОСОБА_8, і ОСОБА_3 укладено договір дарування ? частини зазначеної квартири.

Відповідно до розписки від 31 жовтня 2003 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_5 19 тис. доларів США за квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 208 т.1).

20 листопада 2003 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с. 63 т.1).

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Однак з ухвалою апеляційного суду не можна погодитись, оскільки вона постановлена з порушенням норм процесуального права.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 304 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням установленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, та за результатами розгляду справи ухвалює рішення або ухвалу, які за змістом повинні відповідати вимогам ст. ст. 315, 316 ЦПК України (чч. 1, 2 ст. 303, ст. 307 ЦПК України ).

Проте під час розгляду справи та постановлення ухвали апеляційним судом зазначених вимог процесуального закону не дотримано.

Так, як убачається з матеріалів справи, підставою визнання недійсними довіреності від 19 лютого 2002 року та вчинених відповідно до неї правочинів позивачами зазначено ч. 1 ст. 225 ЦК України – вчинення правочину дієздатною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

У зв’язку з тим, що предметом судового дослідження є психічний стан особи в момент вчинення правочину, судом першої інстанції обґрунтовано відповідно до вимог ст. 145 ЦПК України призначалася посмертна судово-психіатрична експертиза.

Судово-психіатрична експертна комісія Одеської обласної клінічної психіатричної лікарні № 1 (6)12 вересня 2005 року за результатами судово-психіатричного дослідження дійшла висновку про неможливість встановлення психічного стану ОСОБА_8 на момент видачі нею довіреності стосовно "формули медичного критерію "дієздатність-недієздатність" (т.1.а.с. 100-105).

Оскільки суд першої інстанції відхилив клопотання про призначення повторної експертизи, заявлене з підстав неповноти й неконкретності експертного висновку від (6)12 вересня 2005 року, апеляційний суд, ураховуючи положення ст. 150, ч. 2 ст. 303 ЦПК України обґрунтовано призначив повторну судово-психіатричну експертизу (т. 2 а.с. 230, 312).

Відповідно до ч. 6 ст. 147, ч. 2 ст. 303, ст. ст. 66, 212 ЦПК України процес дослідження апеляційним судом нових доказів (у тому числі висновків експертизи) означає як безпосереднє дослідження доказів у судовому засіданні, так і їх оцінку, як кожного окремо, так і в їх сукупності.

Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ч. 7 ст. 147 ЦПК України).

Згідно з роз’ясненими, що містяться в. п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" (v0008700-97) , у випадках, коли в справі щодо одного і того ж предмета проведено декілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку з точки зору всебічності, повноти й об’єктивності експертного дослідження. Такій оцінці підлягають також окремі висновки експертів – членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

За наявності розходжень між висновками експертиз суд має право призначити повторну експертизу або мотивовано відкинути один із висновків та покласти в основу рішення інший.

Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції про відмову в позові, в основу якого покладено висновок експертизи від (6) 12 вересня 2005 року № 780, і відхиляючи експертні висновки від 7 березня 2008 року № 269 та від 24 жовтня 2008 року № 1058, апеляційний суд у порушення процесуальних норм права – ст. ст. 212, ч. 7 ст. 147, ст. 315 ЦПК України не дав оцінки висновкам експертизи від 7 березня 2008 року № 269 та від 24 жовтня 2008 року № 1058 і не навів мотивів, з яких він відхилив ці висновки та доводи апеляційної скарги про невідповідність експертного висновку від (6) 12 вересня 2005 року № 780 вимогам ч. 3 ст. 147 ЦПК України у зв’язку з його недостатнім обґрунтуванням, невідповідністю матеріалам справи щодо психічного стану ОСОБА_8, відсутністю в ньому докладного опису проведених досліджень, сумнівністю й неконкретністю його висновків.

При цьому апеляційний суд залишив поза оцінкою й доводи апеляційної скарги про те, що у висновку експертизи від (6) 12 березня 2005 року № 780 та в рішенні суду першої інстанції не дано оцінки письмовим доказам, зокрема матеріалам, що містяться в амбулаторній медичній картці ОСОБА_8 з Одеської обласної психіатричної лікарні № 1, які характеризують її неадекватну поведінку в побуті і спілкуванні з іншими особами протягом тривалого часу, яка була підставою для втручання певних органів і спеціалістів.

За таких обставин ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України та підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. 336, чч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 квітня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до апеляційного суду Одеської області.

Ухвала оскарженню не підлягає.