6-4244св08 Про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням - 30.09.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, визнання права власності; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, виконавчого комітету Маріупольської міської ради про визнання ордеру, свідоцтва про право власності на квартиру, заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними,

У квітні 2002 року ОСОБА_2., звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що після смерті у 2001 році її чоловіка ОСОБА_3. їй на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом належить квартира АДРЕСА_1.

У вказаній квартирі прописаний ОСОБА_1., який з 1970 року в ній не проживає, а тому, на думку ОСОБА_2., має бути визнаний таким, що втратив право користування житлом.

ОСОБА_1. заявив зустрічний позов, в якому просив визнати недійсними: ордер від 30 червня 1982 року, виданий на ім‘я ОСОБА_3.; свідоцтво про право власності від 9 січня 2002 року, на квартиру АДРЕСА_1, видане на ім‘я ОСОБА_3.; заповіт від 29 серпня 2000 року, складений ОСОБА_3. на ім‘я ОСОБА_2. та свідоцтво про право власності на спадщину за заповітом від 26 січня 2002 року, видане на ім‘я ОСОБА_2.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 16 жовтня 2007 року у задоволенні позову ОСОБА_2. відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсними: ордер від 30 червня 1982 року № 345 на квартиру АДРЕСА_1, виданий Маріупольською міською радою на ім‘я ОСОБА_3.; свідоцтво про право власності від 9 січня 2002 року № 4 на ім‘я ОСОБА_3. на квартиру АДРЕСА_1; заповіт ОСОБА_3. на ім‘я ОСОБА_2., посвідчений 29 серпня 2000 року Другою Маріупольською державною нотаріальною конторою та свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім‘я ОСОБА_2., видане 26 січня 2002 року Другою Маріупольською державною нотаріальною конторою.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 25 грудня 2007 року зазначене судове рішення у частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсними заповіту, свідоцтва про право власності від 9 січня 2002 року, свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом від 26 січня 2002 року та у частині відмови у позові ОСОБА_2. про визнання права власності на квартиру скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсними в ? частині: заповіт від 29 серпня 2000 року, свідоцтво про право власності від 9 січня 2002 року та свідоцтво про право власності на спадщину за заповітом від 26 січня 2002 року. Позов ОСОБА_2. задоволено частково та визнано за нею право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1. У решті рішення залишено без змін.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1. просить рішення апеляційного суду Донецької області від 25 грудня 2007 року скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

З матеріалів справи убачається, що 21 червня 1965 року ОСОБА_1. як член ЖБК "Прибій" отримав ордер на вселення у квартиру АДРЕСА_1. Членами його сім‘ї зазначені батько ОСОБА_3. та мати ОСОБА_4

Після смерті ОСОБА_4., ОСОБА_3. одружився з ОСОБА_2. та зареєстрував її у спірній квартирі.

Районний суд, визнаючи недійсним ордер від 30 червня 1982 року № 435, виданий на ім‘я ОСОБА_3., правильно виходив із того, що ОСОБА_1. незаконно був виключений із членів ЖБК "Прибій", а ОСОБА_3. незаконно прийнятий до членів кооперативу. З таким висновком погодився й апеляційний суд.

Що стосується рішення апеляційного суду в частині визнання недійсними в ? частині заповіту від 26 січня 2002 року, свідоцтва про право власності від 9 січня 2002 року, свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом від 26 січня 2002 року та визнання за ОСОБА_2. права власності на ? частину квартири, то воно не може бути скасовано з таких підстав.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про власність", яка діяла на час виникнення спору, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім‘ї, є спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою згодою між ними. Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 року (v0009700-87) (зі змінами та доповненнями) роз’яснив, що відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність" при внесенні паю в ЖБК за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці сім‘ї члена кооперативу, паєнагромадження, а після повного внесення паю – квартира є спільною сумісною власністю членів сім‘ї, якщо інше не було встановлено письмової угодою між ними. Інші особи права власності на пай та квартиру не набувають і можуть претендувати лише на відшкодування членом кооперативу коштів, наданих йому для внесення паю.

У судовому засіданні (а.с. 36-39 т. 2) ОСОБА_1. підтвердив, що у 1967 він виїхав до Росії, батьки залишилися проживати у квартирі та пайові внески вносили за рахунок власних коштів та грошей, які він пересилав їм із Росії. Виплачено пай було у 1979 році.

Висновок апеляційного суду про те, що квартира була спільною сумісною власністю ОСОБА_1, ОСОБА_4. та ОСОБА_3. є законним і обґрунтованим.

Після смерті ОСОБА_4. спадщину прийняли ОСОБА_1. та ОСОБА_3. та їхні частки у квартирі стали рівними. Отже ОСОБА_3. міг розпоряджатися лише своєю частиною квартири, яка складала ? частку.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про визнання недійсними в ? частині: заповіту від 29 серпня 2000 року, свідоцтва про право власності від 9 січня 2002 року, свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом від 26 січня 2002 року та визнання за ОСОБА_2. права власності на ? частину спірної квартири.