Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради, третя особа – Дніпропетровська міська рада, про визнання права власності на самочинне будівництво за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2007 року,

У лютому 2007 року ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив визнати за ним право власності на самовільно побудовані будови.

Позивач зазначав, що згідно з договором купівлі-продажу від 7 вересня 1990 року він придбав будинок літ. А-1 та підсобні приміщення (літню кухню літ. Б, сараї літ. В, Г, Д, Е, И), що знаходяться на земельній ділянці площею 0, 2 244 га, яка розташована по АДРЕСА_1.

Усього за зазначеною адресою в його користуванні перебуває земельна ділянка площею 0, 3437 га, у тому числі земельна ділянка площею 0, 1624 га, на яку видано державний акт № 013627 від 26 серпня 1998 року на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 18 червня 1998 року № 1173.

На зазначеній земельній ділянці він побудував і переобладнав за власні кошти з метою поліпшення житлових умов за відсутності відповідних дозволів і затвердженого проекту такі будівлі:

- житловий будинок літ. М-1 площею 195, 7 кв.м,

- теплицю літ. Л площею 59, 2 кв.м,

- сарай літ. Л площею 5, 8 кв.м,

- сарай літ. П площею 32, 4 кв.м,

- літню кухню літ. Т площею 32, 1 кв.м

- лазню літ. С площею 26, 7 кв.м,

- гараж літ. Г площею 30, 2 кв.м.

Посилаючись на те, що зазначені будови відповідають державним будівельним, санітарним, протипожежним нормам і не порушують прав та інтересів інших осіб; позивач просив визнати за ним право власності на вказані приміщення.

Рішенням Індустріального районного сулу м. Дніпропетровська від 11 червня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2007 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1., посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2007 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з існування розбіжностей між розміром земельної ділянки, яка перебуває у володінні позивача відповідно до державного акта № 013627 від 26 серпня 1998 року, та розміром земельної ділянки, яка перебуває у користуванні позивача згідно з договором купівлі-продажу від 7 вересня 2007 року; ненадання позивачем доказів відсутності порушень прав і інтересів інших осіб унаслідок проведеного самочинного будівництва та ненадання позивачем доказів відповідності всіх будівель державним будівельним, санітарним, протипожежним нормам.

Проте повністю погодитись із таким висновком не можна з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Частиною 3 ст. 376 ЦК України передбачено можливість визнання за рішенням суду права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб ( ч. 5 ст. 376 ЦК України).

Розглянувши спір, суд зазначених положень закону не врахував і, у порушення вимог ст. ст. 10, 212, 213 ЦПК України, всебічно та повно не з?ясував обставин справи: узагалі не встановив місце розташування самовільно збудованих приміщень (на земельній ділянці, що перебуває у власності позивача, чи земельній ділянці, що перебуває в користуванні позивача); не встановив наявність чи відсутність порушень прав і інтересів інших осіб унаслідок проведеного самочинного будівництва; не дав оцінки наданим позивачем листам сусідів, що мешкають у будинках АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2, про відсутність заперечень проти здійсненного позивачем самочинного будівництва; не встановив відповідність чи невідповідність саме самовільно побудованих будівель державним будівельним, санітарним, протипожежним нормам;

Ухваливши рішення, суд порушуючи вимоги ст. 11 ЦПК України про розгляд справи в межах заявлених вимог, вважав необхідним надання позивачем доказів будівництва ним усіх будівель із дотриманням державних будівельних, санітарних, протипожежних норм і правил у той час, коли позивач просив визнати за ним право власності тільки на житловий будинок літ. М-1, теплицю літ. Л, сарай літ. Л, сарай літ П, літню кухню літ. Т, лазню літ. С та гараж літ. Г, щодо яких надано технічні висновки Придніпровською державною академією будівництва і архітектури.

Згідно з п./п. 6 п. б ч. 1 ст. 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення відповідно до законодавства спорів з питань містобудування належить до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів.

Разом з тим суд під час розгляду справи не обговорив питання залучення Дніпропетровської міської ради до участі у справі як відповідача та не встановив наявність спору між сторонами щодо самочинно побудованих приміщень, оскільки ст. 3 ЦПК України передбачено судовий захист тільки порушеного права.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України також належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо порушенням судом норм матеріального й процесуального права під час розгляду справи, хоча ці доводи заслуговують на увагу.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд із підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2007 року скасувати.

Справу передати на розгляд до того ж суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.