Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Ємельянова Ганна Вікторівна, про визнання договору купівлі-продажу недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Ємельянова Ганна Вікторівна, відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Святошинського районного управління Головного управління МВС України в м. Києві, про усунення перешкод у користуванні квартирою, виселення та відшкодування моральної шкоди,

У вересні 2004 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 2 липня 2004 року між ними та ОСОБА_4, який діяв у інтересах ОСОБА_3., було укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1, що належала їм на праві спільної часткової власності, в будинку АДРЕСА_1, проте такий договір є недійсним, оскільки вони не мали наміру продавати квартиру, за станом здоров'я не розуміли змісту угоди, грошей за квартиру не одержували та вважали, що підписують договір оренди кімнати в квартирі, а нотаріус змісту угоди не роз'яснила й жодного екземпляру договору їм не видала.

Позивачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1, укладений 2 липня 2004 року між ними та ОСОБА_4, який діяв у інтересах ОСОБА_3.

Під час розгляду справи позивачі уточнили позов і посилалися також на те, що договір купівлі-продажу ОСОБА_1. уклав під впливом обману, а ОСОБА_2. за станом психічного здоров'я не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для вчинення угоди, не усвідомлював значення своїх дій.

ОСОБА_3. пред'явила зустрічний позов і просила виселити ОСОБА_1., ОСОБА_2. із квартири НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1, скасувати реєстрацію їх місця проживання за зазначеної адресою та стягнути з ОСОБА_1., ОСОБА_2. на її користь 10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 2 липня 2004 року через свого представника вона купила квартиру НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_1 та ОСОБА_2, останні зобов'язалися звільнити квартиру до 15 липня 2004 року, однак такого свого обов'язку не виконали, а в подальшому взагалі відмовилися звільняти квартиру, не допускають її до житла, чим також завдали їй моральну шкоду.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28 серпня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 лютого 2009 року, в задоволенні позову ОСОБА_1., ОСОБА_2. відмовлено, зустрічний позов задоволено частково, постановлено виселити ОСОБА_1., ОСОБА_2. із квартири НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1 й скасувати реєстрацію їх місця проживання за адресою зазначеної квартири; в задоволенні решти позову ОСОБА_3. відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1. в інтересах ОСОБА_2. просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та постановити нове рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності в рівних частках належала квартира НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1, 2 липня 2004 року між ними та ОСОБА_4, який діяв у інтересах ОСОБА_3., було укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири.

Також установлено, що ОСОБА_2. непрацездатний, з 1978 року є інвалідом дитинства 2 групи, страждає на психічну хворобу, але не визнаний недієздатним у передбаченому законом порядку.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1., ОСОБА_2. та задовольняючи частково зустрічний позов, суд виходив із того, що відсутні підстави для визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, оскільки ОСОБА_2. не визнаний недієздатним, судово-психіатрична експертиза у висновку від 5 червня 2008 року не вказує на те, що він на час укладення договору купівлі-продажу не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними, не надано також доказів того, що ОСОБА_1. був введений в оману чи за станом здоров'я не розумів змісту угоди, тому ОСОБА_1., ОСОБА_2. слід виселити із квартири, що на праві власності належить ОСОБА_3.

Проте з такими висновками суду цілком погодитися не можна.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Стаціонарна судово-психіатрична експертиза, проведена за ухвалою суду, в акті № 200 від 5 червня 2008 року дала висновок про те, що на період часу, до якого відноситься момент укладення договору купівлі-продажу квартири (2 липня 2004 року), ОСОБА_2. виявляв ознаки психічного розладу, що істотно впливало на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Однак експертиза не дала однозначного висновку про те, чи усвідомлював ОСОБА_2. значення своїх дій та (або) чи міг керувати ними під час вчинення правочину 2 липня 2004 року.

Згідно статті 150 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Суд на положення статті 150 ЦПК України уваги не звернув, у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин, зазначив у рішенні про незгоду з висновком стаціонарної судово-психіатричної експертизи від 5 червня 2008 року, проте таку незгоду належним чином не мотивував і не дав оцінки висновку експертизи з точки зору його ясності, повноти та обґрунтованості й не обговорив питання про можливість призначення додаткової або повторної судово-психіатричної експертизи, при цьому фактично не визначився з тим чи усвідомлював ОСОБА_2. під час вчинення правочину значення своїх дій та (або) чи міг керувати ними.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 серпня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 лютого 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.