Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Олендера І.Я. (доповідача), Борисенко І.В., Юрченко В.П.,

секретар судового засідання Загородній А.А.,

за участю представника позивача Ковтун Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, -

У травні 2015 року Державна податкова інспекція у м. Івано-Франківську Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області (далі - позивач, Державна додаткова інспекція) звернулась з позовом до суду про стягнення з ОСОБА_5 (далі - відповідач, ОСОБА_5.) податкового боргу в сумі 4 289,41 грн.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів обґрунтовано висновком про те, що ТОВ "Українська мікрофінансова мережа", прийнявши рішення про анулювання (прощення) заборгованості згідно договору фінансового кредиту № 221 від 24 жовтня 2012 року повідомило відповідача про це лише 18 березня 2014 року, а відповідно обов'язок щодо подання декларації та сплати податків виникло у ОСОБА_5 саме за наслідками 2014 року. Крім того, суд першої інстанції також дійшов висновку, що відсотки за користування кредитом, нараховані фінансовою установою відповідно до умов договору, а також штрафи та пеня за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, нараховані відповідно до умов договору та анульовані за її рішенням, не є доходом платника податків в розумінні Податкового кодексу України (2755-17) , який підлягає оподаткуванню згідно абзацу "д" пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України, а тому податкове повідомлення-рішення № 0068981702 від 10.12.2014 року є таким, що не ґрунтується на вимогах закону, а позовні вимоги, заявлені до стягнення на підставі такого повідомлення-рішення є такими, що задоволенню не підлягають.

Не погоджуючись із судовими рішеннями, позивач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги Державної податкової інспекції задовольнити. В обґрунтування касаційної скарги, контролюючий орган, зокрема зазначає, що відповідачем податкове повідомлення - рішення не оскаржувалось, є узгодженим проте у добровільному порядку не сплачено, а відповідно сума донарахованого грошового зобов'язання підлягає стягненню.

У поданих запереченнях на скаргу відповідач просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість.

Касаційний розгляд справи проведено у відкритому судовому засіданні, відповідно до ст. 221 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Державною податковою інспекцією проведено перевірку ОСОБА_5 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб з отриманих доходів за період з 01.01.2013 року по 31.12.2013 року, за результатами якої складено акт від 28.11.2014 року № 1020/09-15-17-02-01/3047904620.

Відповідно до висновків контролюючого органу, викладених у акті перевірки, позивачем порушено вимоги пп. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49, пп. 162.1.1 п. 162.1 ст. 162, пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164, п.179.1, п. 179.9 ст. 179 Податкового кодексу України, що полягало у не поданні декларації про майновий стан та доходи за 2013 рік та недекларуванні суми доходу, отриманого у вигляді додаткового блага (анулювання банком заборгованості по кредиту) у сумі 20 734,88 грн. у результаті чого донараховано суму грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб за 2013 рік на суму 3 295,23 грн.;

Вказаний висновок контролюючий орган обґрунтовує тим, що позивачем не задекларовано дохід у вигляді додаткового блага (анулювання (прощення) боргу) у сумі 20 734,88 грн. за договором фінансового кредиту від 24.10.2012 року № 221 та не сплачено з такого доходу податок на доходи фізичних осіб за 2013 рік.

У відповідності до листа-повідомлення ТОВ "Українська мікрофінансова мережа", який отримано відповідачем 19 березня 2014 року, згідно повідомлення про вручення поштового відправлення, ОСОБА_5 повідомлено, що згідно договору фінансового кредиту від 24 жовтня 2012 року № 221 їй анульовано борг в сумі 20 734,88 грн. та зазначено про необхідність самостійної сплати податку в розмірі 15% (17%) від суми анульованого боргу та відображення вказаних сум у річній податковій декларації за 2013 рік.

На підставі вказаного акта перевірки позивачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 10.12.2014 року за № 0068981702, яким відповідачу донараховано грошове зобов'язання за платежем податок на доходи фізичних осіб, що сплачується за результатами річного декларування за основним платежем в сумі 3 295,53 грн. та за штрафними санкціями у сумі 993,88 грн.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних мотивів.

Як вже зазначено вище, суд першої інстанції дійшов висновку, що податкове повідомлення-рішення від 10.12.2014 року № 0068981702 є таким, що не ґрунтується на вимогах закону, а позовні вимоги, заявлені до стягнення на підставі такого повідомлення-рішення є такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Таким чином, враховуючи наведену норму права та те, що вимогою заявленого позову є стягнення податкового боргу, предметом доказування у цій справі мають бути обставини, які свідчать про наявність податкового боргу, а також підстав, з якими законодавство пов'язує можливість його стягнення, натомість правомірність податкового повідомлення - рішення від 10.12.2014 року за № 0068981702 не є предметом розгляду в цій справі.

Так, згідно пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Як вбачається з матеріалів справи податкове повідомлення - рішення від 10.12.2014 року за № 0068981702 відповідач не оскаржувала, а відповідно донараховані суми зобов'язання є узгодженими, проте у добровільному порядку, у визначені законодавством терміни, не сплачені, у зв'язку з чим контролюючий орган і звернувся до суду з цим позовом.

Відповідно до п. 87.2 ст. 87 Податкового кодексу джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

При цьому відповідно до п. 87.11 ст. 87 Податкового кодексу орган стягнення звертається до суду з позовом про стягнення суми податкового боргу платника податку - фізичної особи. Стягнення податкового боргу за рішенням суду здійснюється державною виконавчою службою відповідно до Закону про виконавче провадження.

Таким чином, п. 87.11 ст. 87 Податкового кодексу України встановлено особливий порядок стягнення податкового боргу платників податків - фізичних осіб у порівнянні з порядком погашення податкового боргу юридичних осіб.

З урахуванням викладеного норми статей 95 - 99 Податкового кодексу України можуть застосовуватися до процедури стягнення податкового боргу з фізичних осіб лише в тій частині, що не суперечить вимогам п. 87.11 ст. 87 Податкового кодексу України.

Водночас п. 87.11 ст. 87 Податкового кодексу України не встановлено особливостей щодо моменту, з якого у податкового органу виникає право на стягнення податкового боргу. Зокрема, не передбачено особливостей щодо направлення платникові податку - фізичній особі податкової вимоги як умови для виникнення права на примусове стягнення податкового боргу, передбаченої п. 95.2 ст. 95 Податкового кодексу України.

Отже, фізичним особам податкова вимога надсилається в тому самому порядку і з тих самих підстав, що і платникам податку - юридичним особам. Зазначене випливає зі змісту ст. 59 Податкового кодексу України, яка передбачає уніфіковані правила направлення податкових вимог усім платникам податків.

При цьому згідно з п. 95.2 ст. 95 Податкового кодексу України стягнення коштів та продаж майна платника податків провадиться не раніше ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги.

Таким чином, право на звернення з позовом про стягнення податкового боргу з фізичної особи - платника податків виникає через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України (254к/96-ВР) та законами України.

Проте під час вирішення спору суди попередніх інстанцій не дослідили підстав, з якими законодавство пов'язує можливість стягнення податкового боргу.

Вказане є визначальним для правильного вирішення справи, проте суди попередніх інстанцій відповідних обставин справи не встановили та при прийнятті рішення не врахували.

Згідно ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений ч. 1 ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов.

Статтею 69 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Невстановлення та ненадання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, виключає можливість для висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору.

Згідно п. 6 ч. 1 ст. 223 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд або для продовження розгляду.

Згідно ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року у справі № 809/2000/15 - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає, може бути переглянута в порядку передбаченому ст.ст. 235- 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України.