Колегії суддів Судової палати у цивільних справ

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування,

У квітні 2006 року позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона із сином - відповідачем у справі - мала домовленість про укладення договору довічного утримання, за яким передасть йому у власність 43/100 частини будинку АДРЕСА_1, а син забезпечить її довічним утриманням та доглядом. 4 липня 2001 року вони уклали спірний договір. Деякий час син утримував її, вона мешкала в спірному будинку, а потім він перестав здійснювати за нею догляд, утримання та зажадав її виселення зі спірного будинку. Звернувшись у 2006 році до нотаріальної контори, вона дізналася про те, що між ними укладений не договір довічного утримання, а договір дарування. Просила визнати спірний договір недійсним і визнати за нею право власності на 43/100 частини цього будинку.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2007 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2007 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2007 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з вимогами ст. 76 ЦК УРСР та ст. 257 ЦК України позовна давність починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася про порушення свого права.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди правильно виходили з того, що згідно з вимогами ст. 76 ЦК УРСР та ст. 257 ЦК України позивачка до суду звернулася з пропущенням позовної давності, оскільки про факт укладення нею саме договору дарування, а не договору довічного утримання вона знала ще в 2001 році, коли з метою укладення саме договору дарування належної їй частини будинку особисто зверталася до органів бюро технічної інвентаризації із заявою про надання їй довідки-характеристики на відчуження нерухомого майна, яка в подальшому була надана нотаріусу, який відповідно до вимог чинного законодавства роз'яснив їй про природу вчиненого нею правочину та його наслідки.

До того ж у вересні 2001 року в суді розглядалася справа за позовом ОСОБА_3 до неї та відповідача про вселення в будинок, під час розгляду якої встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування спірної частини будинку. Про розгляд справи ОСОБА_1 була повідомлена належним чином і знала про укладений між нею та відповідачем договір.

Крім того, як зазначає сама ОСОБА_1, деякий час після укладення спірного договору вона проживала із сином, який здійснював за нею догляд, однак через деякий час відмовився їй допомагати й вона вимушена була перейти жити до дочки, оскільки іншого житла в неї не було. Проте до суду з позовом вона звернулася лише в 2006 році.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо вважає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржувані рішення судів відповідають вимогам матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують, касаційна скарга підлягає відхиленню із залишенням судових рішень без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2007 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.