Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Жайворонок Т.Є., Перепічая В.С.,

Мазурка В.А., Прокопчука Ю.В.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування жилого будинку недійсним і за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним за касаційними скаргами ОСОБА_1, ОСОБА_3 на рішення Петровського районного суду м. Донецька від 16 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2007 року,

У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 6 грудня 2005 року між нею та ОСОБА_4, що діяла на підставі доручення в інтересах ОСОБА_3, було укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 за ціною 57 860 грн. Про те, що цей будинок було раніше подаровано, вона не знала. Про договір дарування спірного будинку від 8 травня 2003 року їй стало відомо лише в травні 2006 року, після звернення до суду ОСОБА_2 з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 6 грудня 2005 року. Вважаючи, що договір дарування був укладений у порушення вимог ст. ст. 22, 23 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України (2006-07) ), що нотаріусом при посвідченні договору були порушені норми чинного законодавства, просила суд позов задовольнити, визнавши договір дарування недійсним.

У листопаді 2006 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що жилий будинок літ. А-1 належав йому, а недобудований жилий будинок Е-2, гараж літ. 1, літня кухня літ. Ж та З до складу спадкового майна не входили. На момент укладання договору дарування він не був власником недобудованого жилого будинку Е-2, гаража літ. 1, літньої кухні літ. В і сараїв літ. Ж та З, оскільки ці будови на підставі ст. 22 КпШС України були його спільною сумісною власністю з ОСОБА_5, у зв'язку з цим він не міг без згоди дружини ними розпорядитися. Крім того, нотаріусом при посвідченні договору були порушені норми чинного законодавства, а саме не отримана відповідна згода дружини, а тому договір дарування не відповідає вимогам закону. Просив суд поновити строк позовної давності та визнати договір дарування недійсним.

Ухвалою суду від 11 грудня 2006 року вказані позовні заяви об'єднані в одне провадження.

Рішенням Петровського районного суду м. Донецька від 16 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2007 року, у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційних скаргах ОСОБА_1 і ОСОБА_3 просять скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 просили визнати договір дарування недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР 1963 року, таким, що не відповідає вимогам закону.

Вони вважали, що договір дарування укладений з порушенням вимог ст. 23 КпШС України, згідно з якою для укладення угод про відчуження спільного майна подружжя, що потребують нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена в письмовій формі

Крім того, позивачі висунули доводи про невідповідність договору дарування вимогам ч. 1 ст. 63 та ч. 1 ст. 105 ЦК УРСР 1963 року.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи позивачам у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що договір дарування укладено відповідно до вимог ст.ст. 243- 244, ст. 227 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час укладення договору, підстави для визнання його недійсним відсутні.

Із цим висновком погодився суд апеляційної інстанції, та погоджується суд касаційної інстанції.

Судом установлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 17 липня 1981 року ОСОБА_3 набув права власності на будинок АДРЕСА_1. Рішенням виконавчого комітету Петровської районної ради м. Донецька від 13 листопада 2002 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на будівництво нового будинку під літ. Е за цією ж адресою. Рішенням цього ж виконавчого комітету від 11 грудня 2002 року ОСОБА_3 - надано згоду на продаж незакінченого будівництвом будинку літ. Е, ступінь готовності якого складає 60%.

Відповідно до доручення від 21 червня 2002 року ОСОБА_3 уповноважував ОСОБА_6 розпоряджатися, у тому числі подарувати, належним йому на праві приватної власності жилим будинком із надвірними будовами та спорудами за АДРЕСА_1 ( а. с.31).

8 травня 2003 року ОСОБА_3, від імені якого за нотаріально посвідченою довіреністю від 21 червня 2002 року діяла ОСОБА_6, подарував незакінчений будівництвом будинок ОСОБА_2, уклавши нотаріально посвідчений договір дарування. Отже, на підставі зазначеного договору дарування власником незакінченого будівництвом будинку став ОСОБА_2

За змістом ст. ст. 317, 319 ЦК України право розпорядження майном належить лише власнику майна.

Поясненнями третьої особи ОСОБА_5, яка з 1992 року й на час укладення договору дарування перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, підтверджено факт наданої нею особисто нотаріусу згоди на дарування її чоловіком, ОСОБА_3, жилого будинку АДРЕСА_1

На договорі дарування (зі зворотного боку а.с. 71) є заява ОСОБА_5 про дачу згоди на укладення її чоловіком ОСОБА_3 цього договору та запис нотаріуса Жерносєкової Д.Д. про встановлення особи і перевірку справжності її підпису.

Угода дарування незакінченого будівництвом будинку літ. Е-2, ступінь готовності якого складає 60 %, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була посвідчена нотаріусом на підставі рішення виконавчого комітету Петровської районної ради м. Донецька від 11 грудня 2002 року, що відповідало вимогам п. 54 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (z0152-94) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7 липня 1994 року за № 152/361 (z0152-94) .

Таким чином, зазначені дії нотаріуса відповідають вимогам п. 3.5 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка була чинною на час укладення договору дарування.

Отже, суди дійшли правильного висновку, що під час укладення договору дарування порушення волі другого з подружжя, а саме ОСОБА_5, не було.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог позивачів.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

При розгляді справи судом не були порушені норми матеріального й процесуального права, а наведені в скарзі доводи є необґрунтованими та такими, що не спростовують правильність висновків суду, тому колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги.

Керуючись ст. 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Петровського районного суду м. Донецька від 16 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2007 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.