Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування будинку за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 3 грудня 2008 року,

У вересні 2005 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 5 грудня 2003 року подарувала своєму синові, ОСОБА_2, житловий будинок АДРЕСА_1. Відповідач переконав її укласти цей договір, посилаючись на те, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_3, останній подасть позов про поділ спільного майна подружжя. При цьому син обіцяв опікуватись нею, надати можливість мешкати в будинку, проте обіцянки не дотримався, позбавивши її права користуватися житловим будинком. Крім того, зважаючи на те, що вона була юридично необізнана, під час укладення договору знаходилася в стані сильного душевного хвилювання й не могла усвідомлювати значення своїх дії, а відповідач використав обставини для заволодіння її власністю, просила визнати договір дарування будинку недійсним.

Справа судом розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 3 грудня 2008 року, позов задоволено.

ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2008 року й ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 3 грудня 2008 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що договір дарування був укладений позивачкою під впливом тяжких обставин, оскільки на момент укладення цього договору судом розглядалася справа про розірвання шлюбу між нею та ОСОБА_3, іншого житла вона не мала, отримувала мінімальну пенсію за віком, хворіла.

Повністю з висновками суду погодитись не можна.

За положеннями ст. 243 ЦК України (у редакції 1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Тобто договір не встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Судом установлено, що спірний житловий будинок належав ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Кіцманською державною нотаріальною конторою 28 квітня 1992 року. 5 грудня 2003 року ОСОБА_1 подарувала цей будинок своєму синові - ОСОБА_2, договір посвідчений нотаріусом. На час укладення договору дарування місцевий суд розглядав справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

У порушення зазначених вимог закону місцевий суд застосував до спірних правовідносин як ч. 1 ст. 57 ЦК України у редакції 1963 року, так і ч. 1 ст. 229 ЦК України 2003 року, який набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Разом з тим відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦК України 1963 року угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною.

У п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року №3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) визначено, що збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т. ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах. Крім того, необхідно довести факт збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.

Задовольняючи позов, суд на вказані вимоги закону уваги не звернув, оскільки не врахував, що сама по собі наявність у суді справи про розірвання шлюбу не може вважатися збігом тяжких обставин; суд не встановив безпосереднього зв'язку між захворюванням ОСОБА_1, її матеріальним становищем та волевиявленням при укладенні спірного договору. При цьому суд не звернув уваги на такі обставини: ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 12 січня 1969 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 30 грудня 2003 року шлюб між ними розірвано. Рішенням того ж суду від 5 грудня 2005 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково та виділено позивачці: частину нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 вартістю 388 тис. 95 грн., причеп вартістю 21 тис. 200 грн. Відповідач ОСОБА_2 разом із сім'єю з 1991 року мешкає в спірному будинку, за цей час здійснив ремонт та переобладнання будинку. У цьому будинку позивачка ніколи не проживала й прописана не була. ОСОБА_1 зареєстрована та мешкає разом із сином, ОСОБА_2, у будинку АДРЕСА_2. частину цього будинку батько подарував сину ще в 1994 році. Станом на квітень 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 витратили 60 тис. грн. на будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_3. За медичною допомогою позивачка звернулася 28 грудня 2003 року, у той час як договір дарування укладено 5 грудня 2003 року.

Ураховуючи викладене, висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову є передчасним.

Крім того, за положеннями ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 2 ст. 31 цього Кодексу позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.

Установивши, що позивачка і її представник у судовому засіданні уточнили позовні вимоги та зазначили, що ОСОБА_1 уклала договір дарування будинку не під впливом обману, а під впливом помилки, про що вказано в описовій частині рішення, суд першої інстанції вирішив спір на підставі ст. 57 ЦК України 1963 року та дійшов висновку, що угоду було укладено внаслідок обману й збігу тяжких обставин.

Таким чином, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності змінив підставу позову.

Залишаючи рішення в силі, апеляційний суд безпідставно послався на ст. 174 ЦПК України, відповідно до якої відмова позивача від позову або частини позовних вимог приймається судом шляхом постановлення ухвали про закриття провадження у справі в цілому або частково, оскільки судом неправильно витлумачено процесуальну дію, яку вчинила позивачка.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ураховуючи викладене, судові рішення не можна вважати законними та обгрунтованими, допущені судами порушення норм матеріального й процесуального права призвели до неправильного вирішення спору, тому рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 3 грудня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.