Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Легагпромсервіс" (далі - ТОВ "Легагпромсервіс") до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Карат-ІЛ" (далі - ТОВ "Карат-ІЛ") про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, повернення майна та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Легагпромсервіс" про визнання договору купівлі-продажу майнового комплексу дійсним, визнання права власності, визнання ОСОБА_2 і ОСОБА_1 добросовісними набувачами за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 18 серпня 2008 року,

В лютому 2008 року ТОВ "Легагпромсервіс" звернулося з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ТОВ "Карат-ІЛ" про витребування в порядку ст. 387 ЦК України майна з чужого незаконного володіння і визнання недійсними договорів від 13 липня 2007 року і 2 жовтня 2007 року купівлі-продажу нежитлових споруд площею 283,90 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1., повернення майна. В обгрунтування своїх вимог позивач указував, що спірний майновий комплекс є його власністю на підставі договору від 4 вересня 1996 року за № 000383/30. У свою чергу ОСОБА_2 не набував права власності на зазначене нерухоме майно, оскільки договір купівлі-продажу від 13 липня 2007 року, укладений між ним і ТОВ "Карат-ІЛ", є фіктивним зміст останнього суперечить вимогам ст. 658 ЦК України. Відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України недотримання вимог закону в момент укладення договору є підставою для визнання цього договору недійсним. Із вищевикладених підстав позивач просив також визнати недійсним і договір купівлі-продажу від 2 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, на підставі якого право власності на спірний майновий комплекс перейшло до ОСОБА_1 Крім того, позивач посилався на те, що у ТОВ "Карат-ІЛ" на момент підписання спірної угоди не виникло право власності на вказане майно, оскільки в порядку господарського судочинства було ухвалено рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного об'єкту нерухомості, укладеного між ТОВ "Карат-ІЛ" і ТОВ "Світанок".

У травні 2008 року ОСОБА_1 звернувся з зустрічним позовом до ТОВ "Легагпромсервіс" про визнання договору купівлі-продажу майнового комплексу дійсним, визнання права власності, визнання ОСОБА_2 і ОСОБА_1 добросовісними набувачами. В обгрунтування своїх вимог ОСОБА_1 указував, що придбав спірний майновий комплекс у особи, яка станом на 2 жовтня 2007 року, тобто день укладення договору купівлі-продажу, була його власником; не знав про існування спору щодо цього майна; підстави для застосування ст. 215 ЦК України до договору купівлі-продажу від 2 жовтня 2007 року відсутні; він є добросовісним набувачем майна і доказів фіктивності договорів ТОВ "Легагпромсервіс" не надано.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 червня 2008 року в задоволенні первісного позову ТОВ "Легагпромсервіс" відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Постановлено визнати за ОСОБА_1 право власності на майновий комплекс площею 283,90 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1. Стягнуто з ТОВ "Легагпромсервіс" на користь ОСОБА_1 1 700 гривень судових витрат і 30 гривень витрат по оплаті інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 18 серпня 2008 року рішення місцевого суду скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову. Постановлено визнати недійсними договори купівлі-продажу зазначеного майнового комплексу, укладені 13 липня 2007 року між ТОВ "Карат-ІЛ" і ОСОБА_2, та 2 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 Зобов'язано ОСОБА_1 повернути майновий комплекс ТОВ "Легагпромсервіс".

ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції й залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи первісний позов і відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанція, виходив із того, що укладені 13 липня 2007 року між ТОВ "Карат-ІЛ" і ОСОБА_2, та 2 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, договори купівлі-продажу спірного майнового комплексу у силу ст. 203 ЦК України є недійсними, оскільки відповідач ТОВ "Світанок" неправомірно заволоділо майном ТОВ "Легагпромсервіс" і в порушення вимог ч.ч. 2,3 ст. 203 і ст.ст. 316- 321, 325 ЦК України, не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності та волевиявлення учасника правочину, розпорядилося належним іншій особі майном. Крім того, апеляційний суд указав, що місцевий суд, відмовляючи в задоволенні первісного позову, не звернув увагу на те, що рішення господарського суду м. Києва від 11 квітня 2006 року, згідно з яким право власності на спірний майновий комплекс визнано за ТОВ "Світанок", скасовано в зв'язку з нововиявленими обставинами рішенням господарського суду м. Києва від 20 листопада 2007 року і в задоволенні позову відмовлено.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки в порушення вимог ч. 3 ст. 309 ЦПК України, переоцінивши досліджені місцевим судом докази, колегія суддів не зазначила, які процесуальні норми при встановленні фактичних обставин порушив суд першої інстанції та який матеріальний закон порушив або неправильно застосував при цьому, що є підставою для ухвалення нового рішення.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 316 ЦПК України у мотивувальній частині рішення апеляційного суду повинно бути зазначено: мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені апеляційним судом, і визначені відповідно до них правовідносини; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуальний закон, яким суд керувався.

Як убачається з матеріалів справи і це встановлено судами, власником спірного майна на підставі договору купівлі-продажу від 4 вересня 1996 року було державне підприємство "Українське монтажно-налагоджувальне підприємство". Його правонаступником є ТОВ "Легагпромсервіс", створене 26 лютого 1997 року, до складу якого увійшло вказане підприємство.

В подальшому відносно цього майна було укладено чотири договори купівлі-продажу, зокрема два останніх, які оспорені по даній справі. Позивач - ТОВ "Легагпромсервіс" - не було стороною цих останніх договорів, хоча і вважало себе власником спірного майнового комплексу.

Зокрема, з довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна (а.с. 54-55) вбачається, що:

- згідно з рішенням господарського суду м. Києва від 11 квітня 2006 року право власності на спірний майновий комплекс визнано за ТОВ АПФ "Світанок";

- згідно з договором купівлі-продажу від 31 травня 2006 року право власності на майновий комплекс перейшло від ТОВ АПФ "Світанок" до ТОВ "Карат-ІЛ";

- згідно з договором купівлі-продажу від 13 липня 2007 року право власності на майновий комплекс перейшло від ТОВ "Карат-ІЛ" до ОСОБА_2;

- згідно з договором купівлі-продажу від 2 жовтня 2007 року право власності на майновий комплекс перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1

На момент укладення оспорюваних правочинів - 13 липня і 2 жовтня 2007 року - були чинними рішення господарського суду від 11 квітня 2006 року про визнання права власності на спірне майно за ТОВ "Світанок" і рішення третейського суду від 28 лютого 2007 року про визнання права власності на спірне майно за ТОВ "Карат-ІЛ".

Визнаючи недійсними договори купівлі-продажу нежитлового комплексу від 13 липня і 2 жовтня 2007 року з підстав, передбачених ч.ч. 2,3 ст. 203 ЦК України (відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності та волевиявлення учасника правочину), апеляційний суд не вказав, з яких саме підстав кожен із них визнається недійсним, й не врахували роз'яснень, що містяться в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 квітня 1978 року № 3 (зі змінами) "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними". Посилання суду апеляційної інстанції на те, що визнання недійсним попереднього договору є підставою для визнання недійсними й наступних договорів не відповідає вимогам закону.

Крім того, даючи оцінку правомірності набуття ТОВ "Світанок" права власності на спірний майновий комплекс та визнаючи в зв'язку з цим недійсними подальші договори купівлі-продажу, участі в укладенні яких позивач не брав, апеляційний суд указав, що дане товариство є відповідачем, хоча до участі в справі воно залучене не було.

Відповідно до правил ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочинів недійсними, позивач в силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності кожного правочину, а також довести недобросовісність набувачів майна.

Проте суд не звернув уваги на те, що позов пред'явлено особою, яка вважає себе власником майна, про визнання недійсним відплатного договору, укладеного особою, яка не мала права відчужувати вказане в договорі майно. У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України, оскільки позивач не був стороною оспореного договору. Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту права. Це випливає з того, що, оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненою з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

За таких обставин рішення апеляційної інстанції як постановлене з порушенням вимог ч. 3 ст. 316 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду.

При новому апеляційному розгляді справи суду необхідно з'ясувати: характер спірних правовідносин, права та обов'язки сторін у справі, та ухвалити у справі законне й обґрунтоване судове рішення.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 18 серпня 2008 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.