Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до ОСОБА_3, третя особа Орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації, про захист права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 вересня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 31 жовтня 2007 року,

У травні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 з названим позовом.

Зазначала, що в ОСОБА_3 знаходиться свідоцтво про право спільної власності на квартиру АДРЕСА_1, видане 27 січня 1994 року органом приватизації державного житлового фонду Старокиївського району м. Києва на 4-х осіб: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 і ОСОБА_2

Оскільки вона має намір відчужити належні їй з сином частки в зазначеній квартирі, а відповідач утримує свідоцтво в себе та не дає його їй для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 просила суд захистити її та неповнолітнього ОСОБА_2 право щодо самостійного розпорядження їхнім майном і зобов'язати ОСОБА_3 надати їй для нотаріального посвідчення свідоцтво про право власності на вказану квартиру.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 11 вересня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 31 жовтня 2007 року, позов задоволено: зобов'язано ОСОБА_3 надати ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, свідоцтво про право власності на спірну квартиру для нотаріального посвідчення.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування судових рішень та передачу справи на новий розгляд до місцевого суду.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідач, утримуючи свідоцтво про право власності на квартиру, порушує право позивачів на розпорядження належними їм частками в цій квартирі.

Проте погодитися з таким висновком судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При вирішенні справи місцевий суд виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 27 січня 1994 року, виданого органом приватизації державного житлового фонду Старокиївського району м. Києва, належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 і ОСОБА_2

2 квітня 2007 року ОСОБА_1 з метою відчуження належної їй і неповнолітньому сину частини квартири звернулася до приватного нотаріуса з приводу посвідчення договору купівлі-продажу частини квартири, однак в цьому їй було відмовлено в зв'язку з відсутністю в неї правовстановлюючого документа на квартиру: свідоцтва про право власності, що знаходиться у співвласника квартири ОСОБА_3

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 4 цього Кодексу встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України, серед яких не міститься такого способу захисту порушеного права, який був обраний позивачкою.

Таким чином, дійшовши висновку про те, що порушене право позивачки підлягає судовому захисту, місцевий суд не вирішив питання, чи може воно бути захищено у обраний позивачкою спосіб, чи дійсно діями відповідача порушується право власності позивачів, яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин і чи може ухвалене судом рішення бути виконано в примусовому порядку.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув та належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги відповідача.

З огляду на наведене, ухвалені в справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 вересня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 31 жовтня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до того ж суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.