Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно,

У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними, визнання права власності.

Зазначала, що перебувала із ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вона та ОСОБА_4 проживали в будинку АДРЕСА_1.

У період проживання ними за спільні кошти були проведені значні поліпшення в будинку.

Крім того, у 1982 році ними був придбаний автомобіль ВАЗ - 21013.

Посилаючись на те, що після звернення в травні 2006 року із заявою до державної нотаріальної контори про прийняття спадщини їй стало відомо про те, що ОСОБА_4 без її згоди розпорядився їхньою спільною власністю, просила визнати недійсними договори дарування жилих кімнат на користь ОСОБА_2 і ОСОБА_3; визнати за нею право власності: на жилі кімнати площею 16,8 кв.м та 9,9 кв.м у будинку АДРЕСА_1; на автомобіль ВАЗ-21013, н.з. НОМЕР_1; на гараж у гаражно-будівельному кооперативі "Рось".

ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно.

Зазначала, що відповідно до заповіту від 16 березня 1993 року ОСОБА_4 заповів їй усе належне йому майно. На день смерті йому належало 63/100 частини будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частина автомобіля ВАЗ - 21013.

Просила визнати за нею право власності на зазначене майно.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 25 червня 2007 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: визнано за нею право власності на обов'язкову частку в спадщині, що відкрилася після смерті ОСОБА_4, а саме: на 63/200 частини жилого будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 та на 1/2 частину автомобіля ВАЗ - 21013.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково: визнано за нею право власності на 63/200 частини жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1 та на 1/2 частину автомобіля ВАЗ 21013.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 19 лютого 1965 року до ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позивачка мешкала разом із ОСОБА_4 у будинку АДРЕСА_1, який складається з трьох кімнат, загальною площею 66,65 кв.м. Зазначений будинок належав на праві власності ОСОБА_4

Згідно з договорами дарування від 8 квітня 1994 року та від 20 березня 1995 року ОСОБА_4 подарував відповідно ОСОБА_3 24/100 частини зазначеного житлового будинку з частиною господарських споруд та ОСОБА_2 13/100 частин зазначеного житлового будинку з частиною господарських споруд.

Установивши, що зазначені договори дарування було укладено з дотриманням вимог закону, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання договорів дарування жилих кімнат недійсними.

Висновки суду в цій частині відповідають установленим обставинам та вимогам матеріального закону, а викладені в касаційній скарзі доводи цих висновків не спростовують.

Разом з тим судом установлено, що в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був придбаний автомобіль ВАЗ - 21013, н.з. НОМЕР_1. Зазначений автомобіль є спільною власністю подружжя.

16 березня 1993 року ОСОБА_4 був складений заповіт належного йому майна на користь ОСОБА_2

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що автомобіль ВАЗ - 21013, д.н. НОМЕР_1, є спільною сумісною власністю подружжя, тому позивачка має право на 1/2 частину зазначеного автомобіля.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Установивши, що автомобіль ВАЗ - 21013, н.з. НОМЕР_1, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_4, суд першої інстанції при визначенні розміру часток не дав належної оцінки тій обставині, що позивачка є непрацездатною вдовою та відповідно до ст. 1241 ЦК України має право на обов'язкову частку автомобіля, і допустив помилку в обрахуванні часток сторін.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки доказів, обставини справи встановлені судом повно й правильно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України змінити ухвалені у справі судові рішення в частині визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину автомобіля ВАЗ - 21013 і визнати за нею право власності на 3/4 частини автомобіля ВАЗ - 21013, а за ОСОБА_2 право власності на 1/4 його частину.

У решті - судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального закону.

Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 червня 2007 року в частині визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину автомобіля ВАЗ - 21013 та за ОСОБА_2 на 1/2 частину автомобіля ВАЗ - 21013 змінити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 3/4 частини автомобіля ВАЗ - 21013, н.з. НОМЕР_1, за ОСОБА_2 - на 1/4 частини автомобіля ВАЗ - 21013, н.з. НОМЕР_1.

У решті - рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 червня 2007 року залишити без змін.

Рішення оскарженню не підлягає.