Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_7, приватного нотаріуса ОСОБА_8 про визнання недійсним заповіту та визнання права власності на частку в колгоспному дворі за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 21 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 15 травня 2007 року,

У березні 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_7, приватного нотаріуса ОСОБА_8 про визнання недійсним заповіту та визнання права власності на частку в колгоспному дворі.

Зазначили, що після смерті 9 вересня 2004 року ОСОБА_10, яка була головою колгоспного двору, їм стало відомо, що остання 27 лютого 2003 року залишила заповіт на ім'я ОСОБА_9 Посилаючись на те, що вони були членами колгоспного двору до його припинення, проживають у ньому до теперішнього часу, а тому мають у майні двору свої частки, позивачі просили визнати заповіт, складений ОСОБА_10 на ім'я відповідача, недійсним; визнати за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 право власності на 1/5 частину майна колгоспного двору за кожним.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 21 лютого 2007 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 15 травня 2007 року зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін, виключено з його резолютивної частини вказівку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про визнання права власності на 2/3 частини спадкового майна ОСОБА_10

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 просять ухвалені у справі судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) , угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

У порушення вимог ст. 213 ЦПК України в рішенні суду не зазначено, на підставі якої норми матеріального права вирішено спір.

Відповідно до ст. ст. 119, 31, 212 ЦПК України визначення підстав і предмета позову належить виключно позивачу й суд сам за власною ініціативою їх визначити не може.

Проте прийнявши від позивачів позовну заяву, яка за змістом не відповідає вищезазначеним вимогам закону, суд і в судовому засіданні не усунув її недоліків та належним чином не з'ясував підстав позову, тобто ті юридичні факти, на основі яких ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 обґрунтовують свої вимоги відповідно до норм матеріального права, що поширюються на спірні правовідносини; не дав можливості позивачам визначитись із правовими підставами заявленого ними позову в частині визнання заповіту недійсним.

Крім того, у порушення вимог ст. 212 ЦПК України рішення суду взагалі не містить будь-яких доказів на підтвердження зроблених ним висновків.

Посилання суду на ч. 3 ст. 61 ЦПК України є безпідставним, оскільки преюдиціальність обставин, про які в ній йдеться, заснована на юридичному механізмі набрання законної сили судовим рішенням. Однак про таке в рішенні суду не зазначається.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Ураховуючи зміст заповіту та вимоги ст. ст. 1223, 1261 ЦК України, суд належним чином не з'ясував, за захистом яких порушених прав звернулися до суду ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4

У порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України рішення суду взагалі не містить будь-яких висновків щодо вимог позивачів у частині визнання за ними права власності на частку в колгоспному дворі.

На зазначені недоліки не звернув уваги й апеляційний суд, залишивши доводи апеляційної скарги без уваги, а рішення суду першої інстанції без змін.

З огляду на викладене судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 21 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 15 травня 2007 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.