6-23386св08 Про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету міської ради на надання дозволу на пенреобладнання квартири - 10.06.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 до виконавчого комітету Чернівецької міської ради, треті особи: ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_13 - представника ОСОБА_10 - на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 1 жовтня 2008 року,

У жовтні 2004 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6., ОСОБА_9,ОСОБА_8, ОСОБА_7. звернулися до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що є власниками квартир у будинку АДРЕСА_1. Виконавчий комітет Чернівецької міської ради рішенням від 3 вересня 2002 року № 349/9 надав дозвіл підприємцю ОСОБА_11 на переобладнання належної йому на праві власності квартири НОМЕР_1 у цьому ж будинку під магазин і перукарню. Зазначена квартира знаходиться в напівпідвальному приміщенні чотириповерхового будинку й для переобладнання необхідно пробити у фундаменті фасадної стіни три отвори під вхідні двері. Ураховуючи те, що будинок побудований до 1940 року, має значний фізичний знос конструктивних елементів, зазначені переобладнання можуть негативно вплинути на технічний стан будинку, який і так має тріщини на фасадній стіні та прогин горищного перекриття.

Оскільки рішення виконкому прийнято без їхньої згоди як власників інших квартир у цьому будинку, з порушенням пунктів 19, 21, 33 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями (572-92-п) (затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 1992 року № 572) та ст. 8 ЖК України позивачі просили визнати недійсним п. 1.1 зазначеного рішення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 серпня 2005 року позов задоволено. Визнано п. 1.1 рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 3 вересня 2002 року № 349/9 про надання дозволу підприємцю ОСОБА_11 на переобладнання квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 під магазин і перукарню недійсним.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 1 жовтня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявлено прохання про скасування рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом установлено, що позивачі є власниками квартир у будинку АДРЕСА_1. Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 3 вересня 2002 року № 349/9 надано дозвіл підприємцю ОСОБА_11 на переобладнання належної йому на праві власності квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 під магазин і перукарню (п. 1.1).

Задовольняючи позов та визнаючи недійсним п. 1.1 зазначеного рішення, суд першої інстанції виходив із того, що рішення виконкому міської ради про переобладнання (реконструкцію) квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 під магазин та перукарню, хоча й прийнято компетентним органом влади, проте може негативно вплинути на несучу здатність фундаменту та стін будинку, руйнацію окремих конструктивних елементів або будинку в цілому, чим будуть порушені законні права та інтереси всіх мешканців будинку.

Скасовуючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що за висновками проведених під час апеляційного провадження судових будівельно-технічних експертиз переобладнання квартири під магазин і перукарню не призведе до пошкодження, руйнації чи знищення будинку, який не є пам'ятником архітектури. Крім того, власник має право розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд і зазначеними його діями права позивачів не порушуються, а рішення про переобладнання квартири в нежиле приміщення прийнято виконавчим комітетом міської ради в межах її компетенції, оскільки виконавчих комітеті обласної ради наразі не існує.

Проте до таких висновків суди дійшли з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, не завдаючи при цьому шкоди правам інших осіб і не порушуючи їхніх інтересів.

Відповідно до ст. 8 ЖК України переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду (статті 4, 5 ЖК України) у нежилі допускається у виняткових випадках за рішенням виконкому обласної, міської (у містах республіканського підпорядкування) ради (ч. 2 ст. 7 ЖК України).

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що рішення про переобладнання жилої квартири в нежиле приміщення прийнято виконкомом Чернівецької міської ради в межах її компетенції, оскільки через зміну суспільних відносин у державі та відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) утворення виконавчих комітетів обласних рад, які згідно зі ст. 8 ЖК України мали право давати згоду на переведення жилих приміщень в нежилі, не передбачено.

Разом з тим відповідно до ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до повноважень міської ради не віднесено повноваження приймати рішення про переведення жилих приміщень у нежилі.

Статтею 214 ЦПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд повинен з'ясувати, які правовідносини виникли між сторонами та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

У порушення вимог зазначених вище норм матеріального та процесуального права, суди належним чином доводів позивачів і заперечень відповідача не перевірили, не визначились, які органи виконують функції виконавчих комітетів обласних рад, та не врахували, що органи, що здійснюють державне регулювання у сфері містобудування, визначені ст. 7 Закону України "Про основи містобудування".

Районний суд, задовольняючи позов, порушив вимоги ст. ст. 60, 212- 214 ЦПК України, зокрема, доказування, як і рішення суду, не може ґрунтуватися на припущеннях; у мотивувальній частині рішення суд повинен зазначити: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази; чи були порушені права осіб, які звернулися до суду за захистом.

Разом з тим у рішенні суд зазначив, що виходячи з досліджених доказів (не зазначено, які саме докази; які докази взяті до уваги, а які відхилені - п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України) він дійшов висновку, що переобладнання квартири в нежиле приміщення може негативно вплинути на будинок і може призвести до його руйнації як частково так і в цілому, чим будуть порушені права всіх мешканців будинку. Крім того, у силу ст. 11 ЦПК України суд ухвалює рішення лише відносно тих осіб, які звернулися за захистом до суду.

Апеляційний суд при перегляді рішення суду першої інстанції на зазначені порушення не звернув уваги й сам допустився помилок у застосуванні норм процесуального права, які вплинули на вирішення спору.

Ухвалами апеляційного суду від 9 жовтня 2007 року (а.с. 265) та від 14 листопада 2007 року (а.с. 294) до участі у справі на стадії апеляційного провадження залучені відповідно: ОСОБА_12 як третя особа на стороні відповідача й ОСОБА_10 як позивач замість позивача ОСОБА_14. При цьому суд послався на те, що зазначені особи за договорами купівлі-продажу придбали квартири в первісних учасників процесу - відповідно у ОСОБА_11 та у ОСОБА_14. і тому є процесуальними правонаступниками.

Проте відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_14., який зазначений як позивач у позовній заяві, її не підписав (наявна помітка, що він виїхав до США). Доручення ОСОБА_15 у спільній довіреності, яку підписали інші позивачі, він не надавав і її не підписував (а.с. 111).

Проте суд першої інстанції ухвалив рішення щодо нього, тобто особи, яка не пред'являла позов, а апеляційний суд незаконно здійснив його заміну (як позивача) на іншу особу.

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_13- представника ОСОБА_10 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 серпня 2005 року та рішення апеляційного суду Чернівецької області від 1 жовтня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.