6-989св09 Про стягнення грошової компенсації вартості майна, що є спільною частковою власністю - 10.06.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації вартості майна, яке є спільною частковою власністю, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 26 листопада 2008 року,

У серпні 2007 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що вона із сестрою, відповідачкою ОСОБА_2, є співвласниками однокімнатної квартири АДРЕСА_1, що за життя належала їхній матері ОСОБА_3 При цьому ј частина цієї квартири належить їй (позивачці), а інші ѕ частин - відповідачці.

Посилаючись на те, що протягом усього часу з моменту отримання свідоцтва про право на спадщину між ними не досягнуто згоди щодо порядку користування квартирою, відповідачка чинить їй перешкоди в користуванні квартирою, виділити належну їй ј частину квартири в натурі без втрати її цільового призначення неможливо, позивачка просила суд на підставі ст. ст. 358, 364 ЦК України стягнути з відповідачки 54 821 грн. 43 коп. грошової компенсації вартості належної їй частки.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2008 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 54 821 грн. 43 коп. грошової компенсації вартості ј частини квартири АДРЕСА_1; розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 26 листопада 2008 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторони є співвласниками однокімнатної квартири АДРЕСА_1, в якій ј частина (згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом) належить позивачці ОСОБА_1, а інші - ѕ частини (згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом) - відповідачці ОСОБА_2

Оскільки спірна однокімнатна квартира, що розташована в багатоповерховому будинку, є неподільною, у зв'язку із чим виділ позивачці в натурі її частки є неможливим, суд першої інстанції ухвалив обгрунтоване та законне рішення, яким вимоги позивачки про стягнення грошової компенсації вартості належної їй частки правильно задовольнив.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції виходив із відсутності підстав для задоволення позову, оскільки позивачка забезпечена іншою жилою площею, з позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою до суду не зверталась, питання про виділ у натурі частки зі спільного майна не порушувала, а відповідачка не бажає й не має матеріальної можливості компенсувати вартість її частки.

Погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна з таких підстав.

У силу положень ст. ст. 21, 24, 41 Конституції України, ст. ст. 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Виходячи із цих положень, правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України (435-15) з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом.

Незалежно від розміру часток, співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Відповідно до ч. 1 ст. 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі частки, що є у спільній частковій власності. За неможливості такого виділу у зв'язку з неподільністю речі (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу) співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Виходячи з аналізу зазначеної норми права у взаємозв'язку з положеннями ст. ст. 21, 24, 41 Конституції України, ст. ст. 316, 317, 319, 358, 361 ЦК України слід дійти висновку, що право співвласника на виділ частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні не може бути обмежене іншими співвласниками і такому його праву співвласника, що виділяється, кореспондується обов'язок інших співвласників сплатити грошову компенсацію частки, розмір якої визначається з дійсної вартості майна на час розгляду судом справи.

Так, зазначеною нормою передбачено, що обов'язковою умовою призначення грошової компенсації є лише згода співвласника, який заявив вимоги про виділ частки. При цьому не передбачається обов'язковість згоди інших співвласників на такий виділ та залежність від мотивів (перешкоди в користуванні спільним майном (квартирою), забезпечення іншим житлом), з яких власник має намір реалізувати своє право на виділ.

Обмежуючи право позивачки на виділ частки зі спільного майна, яким фактично володіє та користується лише відповідачка, і виходячи при цьому з інтересів останньої (пенсійного віку й майнового стану), апеляційний суд залишив поза увагою та оцінкою доводи позивачки щодо неможливості спільного використання спірної квартири та виділ її частки в натурі й не звернув уваги на те, що правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.

За таких обставин, коли апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із законом, рішення апеляційного суду не може залишатись у силі та відповідно до ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Житомирської області від 26 листопада 2008 року скасувати та залишити в силі рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2008 року.