Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства "Павлоградвугілля" (далі - ВАТ "Павлоградвугілля") про відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду від 24 березня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2008 року,

У листопаді 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 12 квітня 1971 року до 1 грудня 2004 року працював на шахті "Павлоградська", правонаступником якого є ВАТ "Павлоградвугілля". Висновком МСЕК від 31 березня 2006 року йому встановлено 80% втрати професійної працездатності та призначена друга група інвалідності внаслідок виробничої травми на шахті. Просив стягнути з ВАТ "Павлоградвугілля" на його користь 70 тис. грн. у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду від 24 березня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.

ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду від 24 березня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2008 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відмовляючи в задоволенні позову у зв'язку з пропущенням строку звернення до суду, суди як першої, так і апеляційної інстанцій правильно виходили з того, що право на відшкодування моральної шкоди виникло в ОСОБА_1 в 1994 році, коли МСЕК вперше встановила йому втрату працездатності.

Так, відповідно до ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Згідно з п. 3 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте за п. 6 Прикінцевих та перехідних положень правила ЦК України (435-15) про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Судом установлено, що ОСОБА_1 з 1971 до 2004 року працював на шахті "Павлоградська", 20 червня 1988 року отримав виробничу травму. Висновком МСЕК від 31 січня 1994 року йому встановлено 25% втрати професійної працездатності строком на рік; висновком МСЕК від 22 січня 2004 року - 20% втрати професійної працездатності безстроково; висновком МСЕК від 25 серпня 2004 року встановлено третю групу трудового каліцтва та 45% втрати професійної працездатності, висновком психіатричної МСЕК від 31 березня 2006 року - другу групу трудового каліцтва та 80% втрати професійної працездатності безстроково. За висновком МСЕК від 25 квітня 2006 року отримана ОСОБА_1 20 червня 1988 року виробнича черепно-мозкова травма призвела до порушення психічного стану та завдала йому моральної шкоди. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 листопада 2006 року скасовано рішення Павлоградського міськрайонного суду від 28 квітня 2006 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Павлограді Дніпропетровської області про відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, висновком МСЕК від 31 січня 1994 року ОСОБА_1 вперше було встановлено втрату професійної працездатності, а тому саме із цього часу в нього виникло право на звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди.

На той час спірні правовідносини були врегульовані ст. ст. 440, 456 ЦК України 1963 року, Законом України "Про охорону праці" (2694-12) та Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (472-93-п) , які не містили норми, відповідно до якої позовна давність не поширювалася на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

Ураховуючи наведене, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку з пропущенням строку на звернення до суду.

Рішення суду ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, тому касаційна скарга підлягає відхиленню.

Керуючись ст. ст. 336, 33-7 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду від 24 березня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2008 року залишити без змін.