Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 у своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - комунальне житлово-експлуатаційне підприємство № 26 м. Дніпропетровська, про поділ майна подружжя, визнання права власності, зобов'язання укласти договір про участь у витратах на утримання квартири та прибудинкової території за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2007 року,

У лютому 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1997 року перебуває з відповідачем у шлюбі, під час якого в 1999 році останнім було укладено з ОСОБА_4 договір довічного утримання, умови якого вони виконували разом із чоловіком.

Проте після смерті ОСОБА_4 відповідач оформив право власності на квартиру лише на себе.

Вважаючи, що спірна квартира є об'єктом права спільної сумісної власності, враховуючи відсутність згоди відповідача на добровільний поділ нажитого під час шлюбу майна, а також те, що в подальшому їхній син буде проживати лише з нею, просила: визнати за нею та їхнім неповнолітнім сином право власності на 2/3 частини спірної квартири; виділити їй та сину в натурі кімнату площею 17,3 кв. м і лоджію площею 3,3 кв. м, а відповідачу - кімнату площею 9,8 кв. м, інші приміщення залишити в загальному користуванні; зобов'язати комунальне житлово-експлуатаційне підприємство № 26 м. Дніпропетровська укласти з нею окремий договір про участь у витратах на утримання квартири та прибудинкової території.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2007 року в задоволенні позову відмовлено та вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2007 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог про визнання права власності на квартиру скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким визнано за ОСОБА_1 право власності на частину спірної квартири, у решті рішення залишено без змін.

В обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 посилається на невідповідність висновків апеляційного суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування рішення апеляційного суду й залишення в силі рішення районного суду.

У січні 2008 року ОСОБА_5 приєдналася до вказаної касаційної скарги.

Касаційна скарга ОСОБА_3, ОСОБА_5 підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позов, апеляційний суд виходив із того, що отримане за договором довічного утримання майно відповідно до ст. 24 КпШС України не відноситься до роздільного майна подружжя, тому спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності сторін у справі.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1 ст. ст. 22 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є майно, нажите подружжям за час шлюбу. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

За змістом ст. 425 ЦК Української РСР, чинного на момент укладення договору між ОСОБА_4 і Зайвим В.В., договір довічного утримання є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач - необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. Отже, ЦК Української РСР (1540-06) відносить договір довічного утримання до договорів про надання послуг, виділяючи його головну мету - надання відчужувачеві майна матеріальне забезпечення.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи таке.

З серпня 1997 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували в шлюбі.

Під час шлюбу в 1999 році між відповідачем і ОСОБА_4 укладено договір довічного утримання останньої, яка померла в травні 2001 року.

Згідно з показаннями свідків ОСОБА_1 умов указаного договору не виконувала, догляду за ОСОБА_4 не здійснювала, у той час позивачка не працювала, а відповідачу не виплачували заробітну плату, плату за комунальні послуги за договором вносила ОСОБА_5 - мачуха відповідача (а.с. 56 - 58).

Таким чином, висновок суду першої інстанції про ненадання позивачкою достатніх доказів на підтвердження своїх вимог є законним і обгрунтованим.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі з підстав, визначених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2007 року скасувати, залишити в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2007 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.