Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, третя особа - Державне комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 22 (далі - ДК РЕП-22), про визнання договору піднайму жилого приміщення недійсним та визнання приватизації квартири недійсною й за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи - ДК РЕП-22, Лигін Дмитро Сергійович, про усунення перешкод у користуванні квартирою,

У березні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання приватизації квартири АДРЕСА_1 недійсною, посилаючись на те, що він перебував із ОСОБА_2 в шлюбі з травня 1979 року до грудня 1999 року, в 1987 році вони на сім'ю в складі трьох осіб (він, ОСОБА_2 та їх син ОСОБА_3) одержали зазначену квартиру, після розірвання шлюбу він залишився проживати в квартирі, проте в липні 2000 року ОСОБА_2 під погрозою притягнення його до кримінальної відповідальності змусила його виписатися із квартири та підписати договір піднайму жилого приміщення, що він і зробив, але такий договір існує лише формально, він проживав і постійно проживає в квартирі з колишньою дружиною і сином однією сім'єю, на теперішній час йому також стало відомо, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у грудні 2005 року приватизували квартиру без його відома та участі, чим порушили його права.

Позивач просив визнати недійсною приватизацію ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 доповнив позов і просив також визнати недійсним договір піднайму жилого приміщення, укладений 4 липня 2000 року між ним та ОСОБА_2, посилаючись на те, що такий договір було укладено формально, з порушенням вимог, установлених житловим законодавством, у результаті його помилки та тиску з боку ОСОБА_2

ОСОБА_2 пред'явила зустрічний позов і просила зобов'язати ОСОБА_1 усунути їй перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку місця проживання за зазначеною адресою, посилаючись на те, що ніхто не чинить ОСОБА_1 перешкод у користуванні жилим приміщенням згідно договору піднайму від 4 липня 2000 року, однак після приватизації квартири він у ній не проживає, передбачених договором витрат по утриманню житла не несе.

Рішенням Ленінського районного суду м. Севастополя від 17 травня 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, постановлено визнати недійсним договір піднайму жилого приміщення в квартирі АДРЕСА_1, укладений 4 липня 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за № 18, в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Додатковим рішенням цього ж суду від 26 жовтня 2007 року резолютивну частину судового рішення доповнено вказівкою про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсною приватизації квартири АДРЕСА_1.

Ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 11 вересня 2008 року рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього суду залишені без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати додаткове рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_1 перебував із ОСОБА_2 в шлюбі з 1979 року до 21 грудня 1999 року, ОСОБА_2 була наймачем квартири АДРЕСА_1, 4 липня 2000 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір піднайму цього жилого приміщення.

Також установлено, що 12 грудня 2005 року зазначена квартира в порядку приватизації передана ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спільну часткову власність.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору піднайму жилого приміщення, суд виходив із того, що в договорі відсутні істотні для нього умови, він був укладений у зв'язку з несприятливою для ОСОБА_1 ситуацією в колишній сім'ї.

Підставами відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсною приватизації квартири суд зазначив те, що на час приватизації ОСОБА_1 проживав у квартирі на підставі договору піднайму, тому з урахуванням положень статті 64 ЖК України та статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" як піднаймач не мав права на приватизацію житла.

Проте з такими висновками суду цілком погодитися не можна з наступних підстав.

За загальними правилами закону недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, він є недійсним з моменту його вчинення.

Деякі наслідки недодержання встановленого порядку здачі жилого приміщення в піднайом передбачені й статтею 94 ЖК України.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" в редакції, що була чинною на час приватизації спірної квартири, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Згідно абзацу 2 частини першої статті 5 цього Закону до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Статтею 64 ЖК України визначено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

В обґрунтування позову про визнання недійсною приватизації квартири, ОСОБА_1 посилався на те, що він з часу вселення в квартиру АДРЕСА_1 постійно проживає в ній, залишився проживати в цій квартирі також після розірвання шлюбу з ОСОБА_2, не змінився його статус і після укладення договору піднайму жилого приміщення, так як цей договір укладений формально, на вимогу ОСОБА_2, під її тиском та в результаті помилки з його боку, натомість він продовжував користуватися житлом як член сім'ї наймача й має рівне з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право на приватизацію квартири.

Суд у порушення вимог статей 214, 215, 220 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, пояснень ОСОБА_1 у цій частині належним чином не перевірив, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не встановив і не зазначив у рішенні й додатковому рішенні чи проживав ОСОБА_1 у квартирі постійно як член сім'ї наймача, чи мав він на час приватизації квартири право користування житлом у розумінні статті 64 ЖК України.

Суд визнав недійсним договір піднайму жилого приміщення, при цьому одночасно взяв його до уваги та визначив статус ОСОБА_1 на час приватизації квартири як піднаймача, однак не визначився з підставами й правовими наслідками недійсності зазначеного договору саме для ОСОБА_1 із огляду на його пояснення.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційних скарг, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі додаткове рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду в частині залишення зазначеного рішення без змін підлягають скасуванню із передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Із цих же підстав та з урахуванням положень частини третьої статті 335 ЦПК України колегія суддів вважає за необхідне також скасувати рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 17 травня 2007 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 про визнання приватизації квартири недійсною, так як саме це рішення містить мотиви відмови суду в задоволенні зазначених позовних вимог, додаткове рішення обґрунтування висновків суду не містить і лише доповнює резолютивну частину основного рішення.

У решті рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 17 травня 2007 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 11 вересня 2008 року, в касаційному порядку не оскаржене.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 17 травня 2007 року, додаткове рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 26 жовтня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду м. Севастополя від 11 вересня 2008 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, третя особа - Державне комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 22, про визнання приватизації квартири недійсною скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.