Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,

У січні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Зазначала, що 3 жовтня 2007 року між нею та відповідачем був укладений договір позики, відповідно до якого вона передала у власність відповідачу 10 559 грн. 50 коп., що є еквівалентом 2 090 дол. США, а останній зобов’язався повернути зазначену суму грошей у строк до 17 жовтня 2007 року.

Посилаючись на те, що відповідач своїх зобов’язань за договором не виконав, просила стягнути з останнього на її користь 11 498 грн. боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочки виконання зобов’язання та три проценти річних.

Рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на її користь 11 498 грн. боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочки виконання зобов’язання та три проценти річних, 115 грн. судового збору та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 24 жовтня 2008 року рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2008 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що розписка, яка підтверджує передачу грошей позикодавцем позичальнику, не відповідає вимогам ст. ст. 1046, 1047 ЦК України, а тому не може бути доказом укладення договору позики.

Проте погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна.

Судом установлено, що 3 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до якого вона передала у власність відповідачу 10 559 грн. 50 коп., а останній зобов’язався повернути зазначену суму грошей у строк до 17 жовтня 2007 року. На підтвердження укладення договору позики позичальником була складена розписка.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Установивши, що 3 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, на підтвердження укладення якого була представлена розписка ОСОБА_2 (а.с. 6), що розписка є документом, який підтверджує передачу грошей позикодавцем позичальнику і що ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх зобов’язань за договором позики, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1

При встановленні зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи й скасоване апеляційним судом помилково.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 24 жовтня 2008 року скасувати, рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2008 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.