Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання заставодержателем по договору застави та стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 жовтня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 6 квітня 2009 року,

У грудні 2006 року ОСОБА_6 звернувся із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 грудня 2002 року між РФ АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_7 укладено кредитний договір № 09\2002-фс\840. 4 грудня 2002 року укладено договір застави, згідно якого ОСОБА_7 з метою забезпечення виконання зобов’язань по кредитному договору, віддав в заставу автомобіль марки "ВАЗ 21015". 9 квітня 2003 року між позивачем, РФ АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_7 укладено договір поруки, згідно якого позивач, як поручитель, зобов’язувався перед кредитором відповідати за виконання боржником всіх його зобов’язань, виниклих з кредитного договору № 09\2002-фс\840, укладеного 4 грудня 2002 року. Пунктом 2.4. договору поруки передбачено, що до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні. Позивач вказує, що після оформлення договору поруки здійснював погашення кредиту та відсотків і повністю погасив кредит, а тому, відповідно до частини другої статті 556 ЦК України, до нього переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Відповідно до пункту 1.3. договору застави укладеного між РФ АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_7 4 грудня 2002 року, у випадку невиконання заставодавцем відповідних положень кредитного договору № 09/2002-фс/840 від 4 грудня 2002 року, заставодержатель має право отримати задоволення своїх вимог за рахунок заставного майна переважно перед іншими кредиторами в повному обсязі, включаючи основну суму боргу, відсотки за користування кредитом, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання, включаючи пеню та інші штрафні санкції, а також витрати, щодо звернення стягнення на предмет застави і реалізацію. Ураховуючи викладене, ОСОБА_6 просив задовольнити його позовні вимоги та визнати його заставодержателем по договору застави, укладеного між РФ АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_7 4 грудня 2002 року, а також стягнути з ОСОБА_7 кошти, сплачені згідно договору поруки № 1\2003\п від 9 квітня 2003 року шляхом звернення на предмет застави - автомобіль марки "ВАЗ 21015".

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 жовтня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 6 квітня 2009 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_6 заставодержателем по договору застави, укладеного між РФ АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_7 4 грудня 2002 року. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 кошти у розмірі 42 819 грн., сплачені для РФ АКІБ "УкрСиббанк" згідно договору поруки № 1/2003/п від 9 квітня 2003 року шляхом звернення на предмет застави – автомобіль марки "ВАЗ 21015".

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 та визнаючи його заставодержателем по договору застави, укладеного 4 грудня 2002 року між РФ АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_7, і стягуючи з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 42 819 грн. 90 коп. у рахунок сплачених коштів згідно договору поруки шляхом звернення на предмет застави, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_6, як поручитель, сплатив всі платежі по договору про надання кредитної лінії, то відповідно до пункту 2.4 договору поруки та частини другої статті 556 ЦК України до нього переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі і ті, що забезпечували його виконання.

Проте з такими висновками суду погодитись не можна.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника до участі у справі (стаття 555 ЦК України).

Судом не з’ясовано чи було пред’явлено кредитором вимоги до ОСОБА_6 про погашення кредиту.

Якщо кредитор пред’являє вимоги до поручителя і поручитель виконує зобов’язання, забезпечене порукою, то до нього переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, як ті, що входять до змісту основного зобов’язання, так і ті, які забезпечують виконання вимог кредитора.

До пред’явлення вимоги кредитора поручитель має право виконати зобов’язання, забезпечене порукою, з власної ініціативи.

Проте, погашенням позивачем основного зобов’язання за кредитним договором в силу статті 559 ЦК України право застави припинилося з припиненням забезпеченого заставою зобов’язання.

Оскільки право застави припинилося, поручитель, який виконав зобов’язання має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

Судом на зазначене уваги не звернуто.

Крім того, згідно статті 215 ЦПК України за змістом рішення суду повинно бути мотивовано із посиланням на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов’язки сторін у спірних правовідносинах, керуючись якими суд встановив обставини справи, права і обов’язки сторін.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції не можуть залишатися у силі і підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 жовтня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 6 квітня 2009 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.