Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор'євої Л.І.,

суддів: Балюка М.І., Данчука В.Г.,

Барсукової В.М., Луспеника В.Г.,-

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Одеської області від 3 лютого 2009 року,

У листопаді 2006 року позивачка звернулася до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_4 боргу в сумі 190 447 грн. 47 коп. Указувала, що за договорами позики від 4 червня 2002 року та від 5 червня 2002 року передала відповідачу 426 368 грн. на строк до 4 вересня 2002 року.

Рішенням від 20 вересня 2004 року з ОСОБА_5 було стягнуто на її користь борг у сумі 505 176 грн. 66 коп. з урахуванням індексу інфляції за період до лютого 2004 року та трьох відсотків річних за період до квітня 2004 року включно.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 9 серпня 2005 року рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнення та порядку його нарахування залишено без змін.

Оскільки рішення суду не виконано, ОСОБА_3 просила суд стягнути з відповідача індекс інфляції за період з березня 2004 року до жовтня 2006 року в сумі 157 406 грн. 20 коп., три відсотки річних із суми боргу за період з травня 2004 року до листопада 2006 року в сумі 33 041 грн. 66 коп., судові витрати в сумі 1 700 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 30 грн.

Заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 2 березня 2007 року позов задоволено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 3 лютого 2009 року рішення міського суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що за договорами позики від 4 червня 2002 року та від 5 червня 2002 року ОСОБА_3 передала ОСОБА_4 426 368 грн., який зобов’язався повернути борг до 4 вересня 2002 року, однак своїх зобов’язань не виконав і на час ухвалення судом оскаржуваних рішень.

20 вересня 2004 року Іллічівським районним судом ухвалено рішення про стягнення з відповідача 505 176 грн. 66 коп. боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних із суми боргу за період з 20 вересня 2002 року до 20 лютого 2004 року.

1 грудня 2005 року на підставі рішення суду видано виконавчий лист, однак стягнення за ним не проведено ( а.с. 24-25).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3 про стягнення трьох відсотків річних за період з травня 2004 року до листопада 2006 року та індексу інфляції за період з березня 2004 року до жовтня 2006 року, суд першої інстанції вважав доведеним факт невиконання відповідачем грошових зобов’язань до моменту ухвалення рішення, що за висновком суду тягне відповідальність боржника на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову про стягнення індексу інфляції та трьох відсотків річних із суми боргу за період з 20 вересня 2002 року до 20 лютого 2004 року, апеляційний суд виходив із того, що рішенням суду від 20 вересня 2004 остаточно вирішено спір по суті й припинено правовідносини сторін за договором позики і їхні правовідносини перейшли в сферу виконання судових рішень, які регулюються нормами розділу VI ЦПК України (1618-15) , а не ч. 2 ст. 625 ЦК України.

За висновком апеляційного суду суд першої інстанції, отримавши зазначений позов ОСОБА_3, повинен був діяти відповідно до п. 2 ст. 122 і п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки повторне звернення з аналогічними вимогами й повторне застосування судом відповідальності до боржника за нормою ч. 2 ст. 625 ЦК України суперечить вимогам закону.

Однак з висновком апеляційного суду не можна погодитись із таких підстав.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов’язання виникають із підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема: договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Зобов’язання перестає діяти в разі його припинення з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України).

Підстави припинення зобов’язань зазначені в ст. ст. 599, 600, 601, 604- 609 ЦК України та не передбачають можливість припинення зобов’язання у зв’язку з ухваленням судом рішення про задоволення вимог кредитора.

За відсутності інших підстав припинення зобов’язання, передбачених договором або законом, зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Належним виконанням зобов’язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.

Саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Частина 2 ст. 625 ЦК України передбачає право кредитора на отримання судом боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов’язання, а також трьох відсотків річних від простроченої суми та оплату цих сум.

Виходячи з аналізу норм ст. ст. 11, 12, 15, 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України можна зробити висновок, що право, яке захищає суд, повинно існувати на день прийняття судового рішення.

Наявність судових рішень про стягнення боргу та передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України грошових сум за інші періоди невиконання боржником зобов’язання й відкриття виконавчого за цими рішенням за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін.

Таким чином, оскільки на момент ухвалення судом рішення борг позивачці не повернуто, то в суду апеляційної інстанції не було підстав для відмови в захисті її права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, як відповідальності за невиконання грошового зобов’язання.

З огляду на викладене рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 3 лютого 2009 року скасувати, залишити в силі рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 2 березня 2007 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.