6-24988св08 Про визнання недійсними доручення та договору дарування квартири - 20.05.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Ужгорода Закарпатської області в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про визнання недійсними доручення та договору дарування за касаційними скаргами ОСОБА_1 та першого заступника прокурора Закарпатської області на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 листопада 2007 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 9 вересня 2008 року,

У квітні 2007 року прокурор м. Ужгорода звернувся в інтересах ОСОБА_1 до суду зі вказаними вище позовом, у якому зазначав про те, що 25 серпня 2005 року ОСОБА_1 видала на ім'я відповідачки ОСОБА_2 нотаріально посвідчене доручення, яким уповноважила останню на вчинення будь-яких дій щодо належного їй рухомого та нерухомого майна. Одночасно, 25 серпня 2005 року, був складений нотаріально посвідчений заповіт, яким ОСОБА_1 заповіла ОСОБА_2 все належне їй майно, в тому числі трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Після цього, 13 вересня 2005 року ОСОБА_1 уклала нотаріально посвідчений договір, за яким подарувала цю квартиру ОСОБА_2, яка 6 жовтня 2005 року продала її ОСОБА_3

Про те, що квартира їй не належить, ОСОБА_1 дізналась у листопаді 2006 року, коли мала намір подарувати свою квартиру племіннику ОСОБА_4.

Посилаючись на вказані обставини та на те, що у момент надання як доручення, так і укладення договору дарування ОСОБА_1 перебувала в такому стані, коли внаслідок перенесеного інсульту та різкого погіршення стану здоров'я (порушення мови, неможливість самостійно пересуватись, писати правою рукою) не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, прокурор просив на підставі ст. 225 ЦК України визнати доручення та договір дарування недійсними.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 листопада 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 9 вересня 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційних скаргах ОСОБА_1 та перший заступник прокурора Закарпатської області просять ухвалені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у момент вчинення правочину ОСОБА_1 розуміла значення своїх дій та могла ними керувати, в період з грудня 2004 року до грудня 2006 року на стаціонарному лікуванні не перебувала, за психіатричною допомогою не зверталась.

Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками суду першої інстанції.

Проте до таких висновків суди дійшли з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Пославшись на вказану норму процесуального права, суди виходили з того, що позивач не довів позовних вимог.

Разом з тим суди не звернули уваги на положення частини 4 ст. 10 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу. Зазначено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Як на підставу для задоволення позовних вимог, позивач посилався на ст. 225 ЦК України, яка передбачає, що правочин може бути визнаний недійсним, якщо особа у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 145 ЦПК України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

Крім того, у п. 10 постанови № 3 (v0003700-78) від 28 квітня 1978 року (з наступними змінами) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", Пленум Верховного Суду України, роз'яснюючи судам порядок застосування вказаної підстави для вирішення позову, зазначив, що для визначення наявності стану, при якому особа не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, суд призначає судово-психіатричну експертизу.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи в суді першої інстанції прокурором було заявлено клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи (а.с. 32), проте суд відмовив у його задоволенні, обмежившись висновком спеціаліста, який не замінює висновку експертизи.

При цьому суд, зазначивши в рішенні, що медичні документи про стан здоров'я ОСОБА_1 та показання свідків не дають жодних підстав вважати її дії вчиненими у стані, коли особа не усвідомлює значення своїх дій, фактично взяв на себе функції експертів-психіатрів.

Також у порушення вимог ст. 212 ЦПК України судом не взяті до уваги пояснення лікаря обласного госпіталю інвалідів війни та учасників ліквідації аварії на ЧАЕС ОСОБА_5, який оглянувши ОСОБА_1 удома 26 серпня 2005 року, встановив діагноз - ішемічний інсульт, та показав, що остання була у важкому стані, не могла самостійно пересуватись, у неї спостерігалось порушення мови та слабкість правих кінцівок (а.с. 63-64).

Допитана в судовому засідання дільнична медична сестра, яка спостерігала хвору ОСОБА_1 майже щодня протягом двох тижнів після інсульту, також підтвердила про неможливість хворої рухати правою рукою та можливість пересуватись лише за допомогою лівої руки (а.с 64-65).

Враховуючи зазначені докази, прокурором заявлялось клопотання і про призначення почеркознавчої експертизи (а.с. 32), проте в задоволенні цього клопотання суд, пославшись на протилежне пояснення нотаріуса, відмовив, тим самим не створив для позивача можливість довести у змагальному процесі переконливість своїх доводів.

Зазначені порушення норм процесуального права залишені поза увагою судом апеляційної інстанції, який, погодившись з висновками суду першої інстанції, у своїй ухвалі зазначив, що зібраних у справі доказів достатньо для того, щоб у задоволенні клопотань прокурора про призначення експертиз відмовити.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України (1618-15) є підставою для скасування ухвалених судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_1 та першого заступника прокурора Закарпатської області.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 листопада 2007 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 9 вересня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.