Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1в інтересах ОСОБА_2до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, визнання права власності на квартиру, вселення в квартиру та виселення з квартири,

У серпні 2004 року ОСОБА_1. в інтересах ОСОБА_2. звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного

17 березня 2004 року між ОСОБА_3., діючої на підставі доручення від 31 грудня 2003 року від імені ОСОБА_8, та ОСОБА_4., укладеного 15 червня 2004 року між ОСОБА_4. та ОСОБА_5., від 28 липня 2004 року, укладеного між ОСОБА_5. та ОСОБА_7., і договору дарування від 8 жовтня 2004 року, укладеного між ОСОБА_7. та ОСОБА_6., недійсними з тих підстав, що ОСОБА_3., укладаючи 17 березня 2004 року від імені ОСОБА_8 договір купівлі-продажу з ОСОБА_4. не мала, від неї належних повноважень на продаж спірної квартири, оскільки доручення було підписано 31 грудня 2003 року, а

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8. померла.

Позивачка зазначала, що підпис ОСОБА_8 на дорученні підроблено, у зв'язку із чим за даним фактом порушено кримінальну справу, а тому просила визнати вищевказані угоди щодо відчуження спірної квартири недійсними; визнати за ОСОБА_2 право власності на цю квартиру як спадкоємицею, оскільки вона прийняла спадщину після смерті своєї сестри. Також просила виселити ОСОБА_6. зі спірної квартири, а її вселити в квартиру.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 29 грудня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 31 липня 2008 року, позов задоволено. Визнано недійсними договори купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладені між: ОСОБА_9., діючою на підставі доручення в інтересах ОСОБА_8, і ОСОБА_4. 17 березня 2004 року;

ОСОБА_4і ОСОБА_5. 15 червня 2004 року; ОСОБА_5. і ОСОБА_7. 28 липня 2004 року; договір дарування між

ОСОБА_7. і ОСОБА_6. 8 жовтня 2004 року. Сторони приведено до попереднього стану. За ОСОБА_2 визнано на праві спадщини право власності на квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_6. виселений, а ОСОБА_2вселена в зазначену квартиру. Стягнуто з ОСОБА_9. на користь ОСОБА_4. 6 924 грн.; з ОСОБА_4. на користь ОСОБА_5. 39 900 грн.; з ОСОБА_5. на користь на користь ОСОБА_7 43 460 грн.

У касаційних скаргах ОСОБА_7. та ОСОБА_4. просять скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_2., суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що спірні правочини були укладені з порушенням вимог закону, а об'єкт продажу й дарування - спірна квартира - вибула з володіння власника не з його волі, тому власник має право витребувати це майно від відповідача.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребувано у нього.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_8., яка померлаІНФОРМАЦІЯ_1 Після її смерті спадщину прийняла її рідна сестра - ОСОБА_2., яка звернулась в установленому законом порядку із заявою до нотаріальної контори.

17 березня 2004 року, після смерті ОСОБА_8, ОСОБА_3. продала вказану квартиру ОСОБА_4. на підставі доручення від померлої, посвідченого нотаріусом 31 грудня 2004 року, дія якого була припинена смертю довірителя.

Протягом чотирьох місяців спірна квартира була перепродана на підставі: договору купівлі-продажу № 1856, укладений 15 червня 2004 року між

ОСОБА_4. та ОСОБА_5.; договору купівлі-продажу № 2282, укладений 28 липня 2004 року між ОСОБА_5. і ОСОБА_7., а останній 8 жовтня 2004 року подарував її своєму синові - ОСОБА_6.

Згідно із Цивільним кодексом України (435-15) (далі - ЦК України (435-15) ) особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутись до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (ст. ст. 215-235), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 330, ст. 338).

ОСОБА_2звернулась із позовом про визнання угод недійсними з підстав їх невідповідності вимогам закону.

Стаття 215 ЦК України встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України.

Однак ст. 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, на угоду, укладену з порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.

Відповідно до ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі ст. 388 ЦК України добросовісне придбання можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Позивачка ОСОБА_2вимогу про повернення майна з чужого незаконного володіння не ставила.

При ухваленні рішення суд першої інстанції на доводи відповідача про добросовісність набуття права власності на спірну квартиру уваги не звернув.

Апеляційний суд також не перевірив належним чином доводів скарги та не з'ясував підставність набуття майна відповідачами.

Ураховуючи наведене, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_7та ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_10., задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 29 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 31 липня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.