Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації", підприємство "Виробниче автотранспортне об`єднання "Кооптранс", приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Василевич Ольга Олексіївна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації та визнання права власності на частину квартири,

У липні 2007 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування його державної реєстрації та визнання права власності на ? частину квартири.

Зазначала, що вона з 31 січня 1981 року перебувала з ОСОБА_7 у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 червня 1996 року її шлюб з ОСОБА_7 розірвано, однак не зареєстровано в органах РАЦСу.

У період шлюбу ними за спільні кошти була збудована квартира АДРЕСА_1 і 3 лютого 2006 року на підставі рішення Тернопільської міської ради від 14 грудня 2005 року на ім`я ОСОБА_7 було видано свідоцтво про право приватної власності на зазначену квартиру.

21 березня 2007 року ОСОБА_7 без її згоди за договором купівлі-продажу провів відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_8

Посилаючись на те, що зазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя, просила визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 березня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, недійсним, скасувати його державну реєстрацію та визнати за нею право власності на ? спірної квартири.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 січня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 26 червня 2008 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 березня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 недійсним в частині продажу ? частини квартири. Визнано за ОСОБА_6 право власності на ? частину зазначеної квартири. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 81 грн. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати ухвалені в справі рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, а тому ОСОБА_6 має право на ? зазначеної квартири, й оскільки ОСОБА_7 продав спірну квартиру ОСОБА_8 без згоди ОСОБА_6, то укладений договір купівлі-продажу є недійсним у частині продажу ? частини спірної квартири.

Проте погодитись з такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судом установлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі з 31 січня 1981 року.

На підставі рішення загальних зборів колективу СП ВАО "Кооптранс" від 18 квітня 1995 року, затвердженого рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 20 липня 1995 року, ОСОБА_7 з сім`єю внесено до списку пайовиків на двокімнатну кооперативну квартиру.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 червня 1996 року шлюб ОСОБА_6 та ОСОБА_7 розірвано.

3 лютого 2006 року ОСОБА_7 отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, а 21 березня 2007 року провів відчуження зазначеної квартири на користь ОСОБА_8

21 березня 2007 року відділом реєстрації актів цивільного стану Тернопільського управління юстиції було реєстровано розірвання шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_6

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом зазначених норм та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.

Разом із тим реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який визнано недійсним.

У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Суд у порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин і визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири від 21 березня 2007 року в ? частині, хоча ОСОБА_6 стороною цього договору не була.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 січня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 26 червня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.