Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Головне управління юстиції в м. Києві, про визнання факту батьківства та визнання права власності в порядку спадкування на квартиру за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2008 року,

У травні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_2 (рідного брата покійного батька), посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, який з його матір'ю, ОСОБА_4, перебував у фактичних шлюбних відносинах з 1985 року, вони проживали разом, вели спільне господарство й мали спільний бюджет. ОСОБА_1 народився у 1987 році, ОСОБА_3 забрав його з матір'ю з пологового будинку у свою квартиру, у свідоцтві про народження батьком записано "ІНФОРМАЦІЯ_2", у медичній картці новонародженого батьком зазначено ОСОБА_3, протягом усього життя ОСОБА_3 його утримував та виховував, визнавав своїм сином. Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1. Будучи єдиним спадкоємцем першої черги, звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте ОСОБА_2 також подав заяву про прийняття спадщини. Позивач просив встановити, що ОСОБА_3 був його батьком, визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на зазначену квартиру.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 червня 2008 року позов задоволено. Встановлено, що ОСОБА_3 був батьком ОСОБА_1 Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2008 року скасовано рішення суду першої інстанції й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання факту батьківства, позовні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування на квартиру виділено в окреме провадження.

ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2008 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, апеляційний суд виходив із того, що позов про встановлення батьківства міг бути заявлений лише до ОСОБА_3, який помер, тому ОСОБА_2 не є належним відповідачем у цій справі. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт їхнього батьківства може бути встановлений за рішенням суду в окремому провадженні, тому позовні вимоги про визнання права власності на майно в порядку спадкування необхідно виділити в окреме провадження.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" (v0003700-06) роз'яснено, що оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС України, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини.

Тому при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 року, необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України (2006-07) , беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

Частиною 2 ст. 53 КпШС України в разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття.

Судом установлено, що відповідно до актового запису про народження ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3, його мати - ОСОБА_4, батько - ОСОБА_3 У медичній картці новонародженого зазначено прізвище дитини - ОСОБА_2, батько - ОСОБА_3, мати з дитиною виписана з лікарні за місцем проживання батька - квартира АДРЕСА_1. ОСОБА_3 з 1985 року й до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 проживав із ОСОБА_4 однією сім'єю, вели спільне господарство, після народження сина виховували та повністю утримували його; за показаннями свідків померлий визнавав ОСОБА_1 сином. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 травня 2007 року задоволено заяву ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту, що ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є його батьком. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2008 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 травня 2007 року скасовано на тій підставі, що виник спір про право на спадщину; справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 5 березня 2008 року заяву ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту залишено без розгляду, так як спір повинен розглядатися у позовному провадження із залученням до участі у справі належних відповідачів.

Аналізуючи встановлені обставини в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що за життя ОСОБА_3 визнавав ОСОБА_1 своїм сином, тому правильно встановив факт, що має юридичне значення.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 234 та ст. 256 ЦПК України в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом вони породжують юридичні наслідки.

Процесуальний закон передбачає умови, за яких у окремому провадженні можуть бути встановлені факти, що мають юридичне значення, зокрема: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них повинні безпосередньо залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичної особи без повторного звернення до суду на підставі цього рішення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК України).

Ураховуючи наведене, висновок апеляційного суду про розгляд спору в цій частині в порядку окремого провадження не грунтується на законі.

Згідно зі ст. ст. 1261, 1262 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, а рідні брати - у другу чергу.

У зв'язку з тим, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у встановленому порядку звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, помилковим є також висновок апеляційного суду про те, що позов заявлено до неналежного відповідача.

Відповідно суперечить нормам процесуального права й висновок цього суду про виділення в окреме провадження спору в частині визнання права на спадщину.

Таким чином, у порушення положень ст. 53 КпШС України та ст. ст. 235, 256 ЦПК України суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання факту батьківства та виділив позовні вимоги про визнання права власності на спадкове майно в окреме провадження.

Оскільки апеляційний суд помилково скасував судове рішення, ухвалене згідно із законом, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2008 року скасувати та залишити в силі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 червня 2008 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.