Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, Державного казначейства України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

У червні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, Державного казначейства України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Зазначав, що він є суб'єктом підприємницької діяльності. У грудні 2001 року співробітниками УДСБЕЗ в нього безпідставно було вилучене майно на загальну суму 49 150 грн. та гроші в розмірі 150 грн., про що складено протокол від 12 грудня 2001 року. Вилучений товар був переданий на зберігання ОСОБА_2

Постановою Центрального районного суду м. Сімферополя від 12 березня 2002 року адміністративну справу відносно нього було закрито на підставі п. 7 ст. 247, 164, 38 КпАП України.

Посилаючись на те, що внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів йому була завдана шкода, просив повернути вилучений товар, а в разі його відсутності стягнути на його користь - 49 150 грн. вартості вилученого товару, 50 000 грн. на відшкодування моральної шкоди та 847 333 грн. втраченого прибутку.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 4 квітня 2006 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного казначейства України на його користь 49 150 грн. на відшкодування матеріальної шкоди, 30 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 листопада 2006 року рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 4 квітня 2006 року змінено: стягнуто з Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, у решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі заступник прокурора Автономної Республіки Крим просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачу було завдано працівниками міліції матеріальної та моральної шкоди внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Судом установлено, що 12 грудня 2001 року співробітниками УДСБЕЗ проводилися оперативно-розшукові заходи в приватного підприємця ОСОБА_1 У результаті зазначених заходів було вилучено товар на загальну суму 49 150 грн. та 150 грн. з каси, про що було складено протокол про правопорушення, передбачене ст. 164 КпАП України. Вилучений товар було передано на зберігання суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_2

Постановою Центрального районного суду м. Сімферополя від 12 березня 2002 року провадження у справі відносно ОСОБА_1 за ст. 164 КпАП України закрито на підставі п. 7 ст. 247 зазначеного Кодексу.

Постановою начальника Сімферопольського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим від 29 квітня 2005 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_1 на підставі ст. 6 п. 2 КПК України.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" (далі - Закон) право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття справи про адміністративне правопорушення.

Згідно із ч. 2 ст. 3 зазначеного Закону в наведених в ст. 1 цього Закону випадках громадянинові повертається майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт.

Установлено, що відповідно до постанови начальника Сімферопольського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим від 29 квітня 2005 року, якою відмовлено в порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_1 на підставі ст. 6 п. 2 КПК України, вилучений у ОСОБА_1 товар зберігається у суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_2 і вона не заперечує проти повернення зазначеного товару ОСОБА_1 (а.с. 95-96).

Вирішуючи спір, суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України належним чином не з'ясував всіх обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, та не врахував, що майно, зазначене в п. 2 ст. 3 Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно (ч. 2 ст. 4 Закону).

Крім того, не можна погодитися й з рішенням суду в частині задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до чч. 4, 5 ст. 4 Закону відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 5 постанови від 31 березня 1995 року N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) , відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У порушення зазначених вимог закону судом не встановлено: у чому полягала протиправність діяння Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, причинного зв'язку між шкодою й протиправним діянням та вини останнього.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, та, зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди, залишив у решті рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу заступника прокурора Автономної Республіки Крим задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 4 квітня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 листопада 2006 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.