Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Міністерства юстиції України в інтересах громадянина Республіки Кіпр ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про повернення неповнолітньої дитини.

У квітні 2008 року Міністерство юстиції України звернулось до суду з позовом в інтересах громадянина Республіки Кіпр - ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про повернення малолітньої ОСОБА_10 – Катерини до держави Республіка Кіпр з тих підстав, що ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, є дочкою громадянина Республіки Кіпр ОСОБА_8 та громадянки України ОСОБА_11

13 березня 2007 року ОСОБА_11 разом з малолітньою дитиною з дозволу батька поїхала на відпочинок до України, але повернулась до Республіки Кіпр без дитини, залишивши її на території України для постійного проживання у своєї матері ОСОБА_9, надавши їй довіреність для вирішення питань, пов’язаних з доглядом дитини.

Рішенням Сімейного суду м. Пафос від 16 квітня 2007 року видано заборону на вивезення дитини з республіки Кіпр та встановлено спілкування позивача з дитиною.

У зв’язку з недосягненням домовленості між сторонами щодо повернення дитини батькові до Республіки Кіпр, ОСОБА_8 на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про повернення дитини. Проте ОСОБА_9 добровільно відмовилася повернути дитину до місця постійного проживання у Республіку Кіпр. Тому, посилаючись на вищевказану Конвенцію, просило повернути неповнолітню ОСОБА_10 до Республіки Кіпр.

Заперечуючи проти позову відповідачка посилалась на те, що дівчинка є громадянкою України і перебуває на території України на законних підставах, вважає, що підставою для перевезення дитини до України стала неправомірна поведінка позивача щодо дівчинки, та з його боку мали місце сексуальні домагання.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 22 грудня 2008 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 25 березня 2009 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22 грудня 2008 року залишено без змін.

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у зв’язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно з вимогами ст. 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка набула чинності 1 вересня 2006 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина прижилася у своєму новому середовищі.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Пафос Республіки Кіпр народилася ОСОБА_10, і є позашлюбною дитиною добровільно визнаною її батьком - громадянином Республіки Кіпр - ОСОБА_8. Мати дитини ОСОБА_11 має громадянство України.

13 березня 2007 року ОСОБА_11 з дозволу батька дитини разом з дочкою поїхала в Україну у відпустку. З цієї подорожі за їхньої спільної згоді, вони повинні були повернутися до Республіки Кіпр 29 березня 2007 року, однак відповідачка повернулася одна. Свою відмову повернути дитину до Республіки Кіпр ОСОБА_11 пояснювала тим, що у неї були обґрунтовані підозри у сексуальному домаганні до дочки з боку батька.

27 квітня 2007 року з нею стався нещасний випадок, вона впала з висоти 6 метрів та вдарилася об настил першого поверху, у результаті чого отримала черепно-мозкову травму та травму нижніх кінцівок ( а.с. 18).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, судами підставно зазначено, що рішення про відмову в поверненні дитини до іншої держави відповідає принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1956 року, яким визначено, що дитина може бути розлучена з матір’ю лише у виключних випадках. Мати дівчинки є громадянкою України і постійно проживає в Україні. Згідно довідки про реєстрацію особи громадянином України за підписом посла України в Республіці Кіпр № 7 від 2 лютого 2007 року підтверджено, що ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрована як громадянин України ( а.с. 49), даних про те, що ця реєстрація була оспорена позивачем не надано.

Між тим, у ст. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей зазначено, що переміщення або утримування дитини вважається незаконним, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому орану, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б якби не переміщення або утримання.

Позивачем не доведено в судовому засіданні того, що піклування про дитину, яке здійснювалось за місцем її проживання в Республіці Кіпр було достатнім для її нормального розвитку і не було їй на шкоду.

Не надані позивачем і докази про те, що піклування про дитину на території України здійснюється з порушеннями принципів Декларації прав дитини та Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) .

Суди також правильно дійшли висновку про недоцільність повернення дитини, яка приживає у своєму новому середовищі, оскільки дівчина проживає на території України з початку 2007 року і досягла віку, коли вона може висловити думку відносно її життя. Актом обстеження матеріально – побутового стану сім’ї від 7 вересня 2007 року підтверджено, що всі умови для проживання та утримання дитини за місцем проживання матері та бабусі дівчини є. Також запитана думка дитини відносно повернення до батька, на що вона дала негативну відповідь (а.с. 13). Повернення ж дитини до іншої держави без матері не буде відповідати її інтересам.

Оцінивши позитивний результат у долі дитини, якщо її залишити проживати в Україні, суди постановили правильне, законне і обґрунтоване рішення, яке не суперечить нормам вищезазначеної Конвенції, Декларації прав дитини та Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) .

Доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Між тим, позивач не позбавлений права на спілкування з дочкою і законодавство України сприяє цьому.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про охорону дитинства" дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право на регулярні особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками. Дитина та її батьки для розв’язання возз’єднання сім’ї мають право на вільний в’їзд в Україну та виїзд з України у порядку, встановленому законом.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_8 відхилити.

Рішення Овідіопільського районного суду Одеської області від 22 грудня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 25 березня 2009 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.