ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
22 червня 2017 року м. Київ К/800/30893/16
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: Шведа Е.Ю.,
суддів: Донця О.Є.,
Мороза В.Ф.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за
касаційною скаргою ОСОБА_2
на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року
у справі № 819/343/16
за позовом ОСОБА_2
до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта банк" Кадирова Владислава Володимировича,
третя особа: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
про зобов'язання вчинити дії, визнання протиправним та скасування рішення,
встановив:
ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення ліквідації у ПАТ "Дельта банк" Кадирова В.В., в якому просила: визнати протиправним рішення Уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації в ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. щодо визнання нікчемними договорів банківського вкладу, укладених між ПАТ "Дельта Банк" та позивачем; визнати протиправною бездіяльність та зобов'язати Уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації в ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. подати до Фонду інформацію щодо ОСОБА_2 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду.
Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 13 травня 2016 року позов задоволено частково. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить рішення вказаного суду скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
В запереченнях, що надійшли на адресу суду, відповідач не погоджується з касаційною скаргою, тому просить відхилити її, рішення суду апеляційної інстанції - залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, суд дійшов наступних висновків.
Суд апеляційної інстанції зробив висновок про закриття провадження у справі, скасувавши рішення суду першої інстанції, з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, юрисдикція адміністративних судів не поширюється. При цьому, суд послався на правову позицію Верховного суду України, викладену в його постанові від 15 червня 2016 року у справі № 21-286а16.
Суд касаційної інстанції вважає такі висновки суду апеляційної інстанції помилковими та, відповідно, зазначає, що є підстави для відступлення від правової позиції, викладеної в зазначеному рішенні Верховного Суду України, з огляду на наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Ч. 1 ст. 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
За змістом ст. 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.
Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Ст. 4 вказаного закону визначено функції Фонду, які той виконує в силу покладених на нього завдань, основним з яких є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Крім того, відповідно до ст. 6 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти, які підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
Нормативне регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави в сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень в розумінні КАС України (2747-15) .
Разом з цим, нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) визначено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів, відповідно до його преамбули.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 вказаного Закону банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Згідно з ст. 2 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) , іншими законодавчими актами України.
Законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.
При цьому, в ч. 8 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" зазначено, що дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) на банки не поширюється.
Пп. 2, 7 ч. 1 ст. 12 визначено, що господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України (2755-17) , а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України (2755-17) .
Отже, за загальним правилом відносини щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом регулюються Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , провадження у справах про банкрутство здійснюється господарським судом у порядку, визначеному ГПК України (1798-12) . У випадку визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку вказане законодавство застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.
Однак, ні законодавство про банки і банківську діяльність, ні законодавство з питань функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, яке регулює правовідносини, зокрема, щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків, не передбачає участь господарського суду в процедурі визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку з ініціативи Національного банку України або за пропозицією Фонду, як і не передбачає можливості розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності, вчинених під час таких процедур суб'єктами владних повноважень, у порядку господарського судочинства. Наведене зумовлено тим, що ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку з ініціативи Національного банку України або за пропозицією Фонду суттєво відрізняється від процедури ліквідації інших суб'єктів господарювання, передбаченої нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) .
Окрім того, відповідно до ст. 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
Згідно з ч. 1 ст. 54 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Отже, оскільки Фонд є тою державною установою, яка виконує владні управлінські функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб та за відсутності іншого правового регулювання спірних правовідносин, що їх вирішення здійснюється в порядку господарського судочинства, суд касаційної інстанції вважає, що спори, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності Фонду, його посадових осіб є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України (2747-15) .
На користь такого правового висновку свідчить також п. 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 (v0008760-13) , в якому аналогічним чином врегульовано спірні правовідносини.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов помилково висновку про закриття провадження у справі.
За змістом ч. 1 ст. - 244-2 КАС України суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Відтак, враховуючи наведені норми та обставини справи суд дійшов висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у його постанові від 15 червня 2016 року у справі № 21-286а16 та вирішення цієї справи саме у порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з ч. 1 ст. 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи до цього суду для продовження її розгляду.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у х в а л и в:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та не підлягає оскарженню, проте може бути переглянута з підстав, у строк та у порядку, визначених статтями 237, 238, - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: