Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І.,

суддів: Балюка М.І., Барсукової В.М.,

Данчука В.Г., Луспеника Д.Д.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-західна залізниця" (далі - Залізниця) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 18 липня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 16 вересня 2008 року,

У лютому 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1973 р. працював у Козятинському відділені Залізниці, а з липня 2004 р. - помічником начальника Козятинської дирекції Залізниці. Наказом від 31 січня 2008 р. № 48/ос був звільнений з цієї посади у зв'язку зі скороченням штату. Вважав своє звільнення незаконним, оскільки йому не були запропоновані наявні вакантні посади в Козятинській дирекції Залізниці, які б він згідно його фаху та кваліфікації прийняв.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив поновити його на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду в розмірі 5000 грн. та витрати на правову допомогу в сумі 330 грн.

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 18 липня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 16 вересня 2008 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача з роботи у зв'язку зі скороченням штату відбулося у відповідності до вимог трудового законодавства, йому не пропонувались інші вакансії, оскільки таких посад, які б відповідали освітньо-кваліфікаційному рівню позивача, на Залізниці не було.

З таким висновком суду погодився й суд апеляційної інстанції.

Проте до таких висновків суди дійшли із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Позивач як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі посилався на те, що йому не були запропоновані всі вакантні посади, які існували на час його звільнення (більше 20), на які він би погодився або відмовився.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.

У справах про поновлення на роботі доведення законності звільнення та дотримання встановленої законом процедури звільнення покладається на роботодавця.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

На порушення наведених вимог закону суди не перевірили доводи позивача про наявність у відповідача на час його звільнення вакансій і не звернули уваги на роз'яснення, дані в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6.11.1992 р. № 9 (v0009700-92) (з відповідними змінами)"Про практику розгляду судами трудових спорів", щодо необхідності з'ясовувати, зокрема, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штату, чи додержано власником норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу. При цьому мається на увазі, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник.

Вчинення зазначених дій вимагає від роботодавця й положення ст. 49-2 КЗпП України.

Судами встановлено, що Залізниця при звільненні позивача не пропонувала йому наявні вакансії, обмежившись лише тим, що за його освітньо-кваліфікаційним рівнем (інженер шляхів сполучення - електромеханік) таких вакансій та робіт, які б він міг виконувати, не було і тому пропонувати їх позивачу не було не потреби.

Разом з тим при розгляді справи виявлено наявність вакантних посад по Козятинській дирекції Залізниці більше 20, при цьому не всі потребують освітньо-кваліфікаційного рівня (а.с. 54-57). Посилання відповідача на те, що деякі з них знаходяться на значній віддалі від місця проживання позивача, не вказує на те, що ці вакансії з цієї підстави йому можна було не пропонувати.

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості і зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 18 липня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 16 вересня 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.