Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання угоди дійсною, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом і визнання права власності на будинок за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 жовтня 2007 року,

У лютому 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист прав власника, посилаючись на те, що остання збиралась придбати жилий будинок АДРЕСА_1, який належав її померлому чоловіку – ОСОБА_4 Незважаючи на те, що вони остаточно не домовились, відповідачка самовільно вселилась до будинку, чим порушує права позивачки як власника будинку.

У березні 2006 року позивачка доповнила позовні вимоги просила виселити відповідачку зі спірного будинку без надання іншого житла.

У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що в травні 2001 році вона домовилась з власником будинку – ОСОБА_4 – про укладення договору купівлі-продажу. За вказаний будинок вона передала власнику 3200 доларів США. За згодою власника вона вселилася до вказаного будинку, але правовстановлюючі документи на будинок їй не передавалися. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, у зв’язку із чим не була оформлений договір купівлі-продажу будинку в нотаріальній конторі. ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину після померлого чоловіка, але ухиляється від оформлення договору купівлі-продажу будинку, а тому ОСОБА_2 просила визнати договір купівлі продажу дійсним і визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, яке отримала позивачка, та визнати за нею право власності на спірний жилий будинок.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 червня 2007 року первісний позов задоволено, відповідачку виселено зі спірного будинку; у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 жовтня 2007 року рішення місцевого суду скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу спірного будинку від 27 травня 2001 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_2, та визнано за ОСОБА_2 право власності на зазначений будинок. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 515 гривень недоплаченої суми за договором купівлі-продажу. Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 31 травня 2002 року, видане Другою Криворізькою державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_1, у частині того, що вона є спадкоємцем ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, на спірний будинок, який розташований на земельній ділянці площею 2617, 00 кв. м. і належав померлому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 вересня 1996 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судового рішення з підстав неправильного застосування судом норм матеріального й процесуального права та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги позивачки про виселення ОСОБА_2 зі спірного будинку та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що в липні 2001 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_2 завдаток у сумі 3 200 доларів США.

Ураховуючи те, що відповідно до ч.1 ст. 41 ЦК України (1963 року) угодою визнаються дії громадян, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків, а за вимогами ст. 224 ЦК України (1963 року) для визнання угоди необхідна домовленість сторін щодо всіх істотних умов договору, у тому числі щодо визначеної сторонами ціни предмета продажу - домоволодіння.

Відповідачка не довела своїх позовних вимог, не надала суду відповідних доказів того, що нею та померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 власником будинку ОСОБА_4 були дотримані всі вимоги й у відповідній формі досягнута домовленість з усіх її істотних умов щодо продажу житлового будинку, а саме: предмет угоди та ціна, за яку він повинен бути проданий.

У розписці, на яку посилається відповідачка, мова йде про те, що вона передала власнику лише завдаток за будинок, який хотіла придбати, а інших доказів щодо укладеної угоди не надано. ОСОБА_4 не передав відповідачці правовстановлюючі документи на будинок.

Відмовляючи в задоволенні позову про виселення відповідачки та задовольняючи зустрічний позов, апеляційна інстанція на зазначені обставини уваги не звернула, а тому дійшла помилкового висновку, що відповідачкою ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були дотримані всі вимоги й у відповідній формі досягнута домовленість з усіх її істотних умов щодо продажу житлового будинку, а саме: предмет угоди та ціна, за яку він повинен бути проданий.

Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна, оскільки він не відповідає обставинам по справі та наданим сторонам доказам і суперечить нормам матеріального та процесуального права.

У своєму рішення апеляційний суд не посилався на норми матеріального права, які застосовані під час ухвалення рішення, а лише переоцінив докази, яким дав оцінку суд першої інстанції.

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що померлий ОСОБА_4 видав на ім’я ОСОБА_3, чоловіка відповідачки, довіреність строком на три роки на право розпоряджатись спірним будинком, не можуть бути розцінені як передачу майна в користування відповідачки, оскільки за наявності такої довіреності відповідачка не укладала нотаріально посвідчений договір купівлі- продажу будинку. Суд також не звернув уваги на те, що з позовом про визнання угоди дійсною відповідачка звернулась лише в травні 2006 року після пред’явлення позову ОСОБА_1

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Суд апеляційної інстанції на вказане не звернув уваги; у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України не перевірив доводів апеляційної скарги; в ухвалі не зазначив конкретних обставин та фактів; не вказав порушень матеріального права, допущених судом першої інстанції, а лише зробив переоцінку доказів, які були надані в суді першої інстанції, тому дійшов до помилкового висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в позові про виселення відповідачки та про задоволення зустрічного позову.

За таких обставин постановлене апеляційним судом рішення підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, а рішення суду першої інстанції – залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 жовтня 2007 року скасувати, рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 червня 2007 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.