Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на частину будинку в порядку спадкування, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним, визнання договору дарування частково недійсним і вселення,

У червні 2007 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на частину будинку в порядку спадкування та вселення, посилаючись на те, що їх баба ОСОБА_6 29 травня 1996 року склала заповіт, за яким свій будинок АДРЕСА_1 заповіла в рівних частках їх матері ОСОБА_7та відповідачу. ОСОБА_7померла у жовтні 1996 року, а ІНФОРМАЦІЯ_1 померла їх баба ОСОБА_6, і вони фактично прийняли її спадщину за правом представлення - частину будинку АДРЕСА_1, так як постійно проживали зі спадкодавцем і вступили в управління спадковим майном, проте в 2001 році з місць позбавлення волі повернувся відповідач, який не визнає їх право на спадщину, й вони були змушені залишити будинок.

Позивачі просили встановити факт прийняття ними спадщини після баби ОСОБА_6, визнати за кожним із них право власності в порядку спадкування на частину будинку АДРЕСА_1, а також вселити їх у зазначений будинок.

Під час розгляду справи позивачі доповнили позов, пред'явили вимоги й до ОСОБА_4, ОСОБА_5. та просили поновити їм строк на звернення до суду з позовом, як пропущений з поважних причин, а також визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на частину будинку АДРЕСА_1, видане ОСОБА_3 3 квітня 2002 року, та визнати недійсним договір дарування зазначеного будинку, укладений між відповідачами 13 серпня 2002 року, в частині відчуження ОСОБА_3 на користь ОСОБА_3, ОСОБА_5. частини будинку, посилаючись на те, що ОСОБА_3 звернувся до нотаріальної контори для одержання свідоцтва про право на спадщину, але не повідомив нотаріуса про них як спадкоємців, і 3 квітня 2002 року одержав у нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину як на частину будинку за заповітом ОСОБА_6, так і на частину будинку за законом, а в серпні 2002 року подарував увесь будинок своїм дітям, чим порушив їх, позивачів, права.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 5 лютого 2009 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом установлено, що будинок АДРЕСА_1 на праві власності належав ОСОБА_6, 29 травня 1996 року ОСОБА_6 склала заповіт, яким заповіла зазначений будинок у рівних частках ОСОБА_7, матері позивачів, та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7, померла, а ІНФОРМАЦІЯ_3 померла спадкодавець ОСОБА_6

Також установлено, що позивачі проживали з ОСОБА_6 до її смерті та деякий час після відкриття спадщини, але не зверталися до нотаріальної контори за одержанням свідоцтв про право на спадщину. 3 квітня 2002 року лише ОСОБА_3 одержав два свідоцтва про право на спадщину, а саме: на частину будинку АДРЕСА_1 - за заповітом ОСОБА_6, а на частину зазначеного будинку - за законом. 13 серпня 2002 року ОСОБА_3 подарував будинок ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 є спадкоємцями ОСОБА_6 за законом за правом представлення, фактично вступили у володіння спадковим майном і відповідно до статті 529 ЦК УРСР 1963 року мають право на частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_6, однак при одержанні свідоцтв про право на спадщину за заповітом та за законом ОСОБА_3 приховав від нотаріуса наявність у позивачів права на частину будинку, а тому слід визнати недійсним видане ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом на частину будинку та визнати недійсним оспорюваний позивачами договір дарування будинку в частині відчуження його частини.

Одночасно суд поновив позивачам строк на звернення до суду з позовом, зазначаючи в рішенні про поважність причин його пропуску.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 529 ЦК УРСР 1963 року при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю.

Таким чином, спадкування за правом представлення можливе лише в разі спадкування за законом та не застосовується в разі спадкування за заповітом, і внуки спадкодавця спадкують виключно ту частку, яка б належала їх померлому батькові (матері) при спадкоємстві за законом, при цьому якщо внуків кілька, то зазначена частка між ними ділиться, але не зачіпаючи інтересів інших спадкоємців за законом.

Суд установив, що після смерті ОСОБА_6 мало місце змішане спадкування, при цьому в порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин, визнав за позивачами право на спадкування за правом представлення на частину будинку, при цьому в достатньому обсязі не вмотивував такого свого висновку, не встановив та не зазначив у рішенні на яке саме майно ОСОБА_6 та на яку саме його частину відкрилася спадщина за законом при наявності заповіту ОСОБА_6, не визначився безпосередньо із колом спадкоємців ОСОБА_6 за законом, не з'ясував яка частка спадкового майна належала б за законом померлій матері позивачів ОСОБА_7та відповідно підлягає поділу між позивачами з огляду на те, що відповідно до статті 529 ЦК УРСР 1963 року ОСОБА_3 також є спадкоємцем ОСОБА_6 за законом першої черги і державним нотаріусом йому було видане свідоцтво про право на спадщину як такому, що прийняв її.

Крім того, згідно статей 71, 76 ЦК УРСР 1963 року, положення яких підлягає застосуванню з огляду на пункт 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

За статтею 80 цього Кодексу закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Закон не визначає переліку причин пропуску строку на звернення до суду, які є поважними, тому питання про поважність таких причин вирішується в кожному конкретному випадку із урахуванням обставин справи та доказів, що свідчать про неможливість подачі позову протягом визначеного законом строку в зв'язку з наявністю об'єктивних перешкод для звернення до суду; при цьому суб'єктивні причини та особисті мотиви позивача самі по собі не можуть вважатися перешкодами для звернення до суду.

В обґрунтування клопотання про поновлення строку на звернення до суду з позовом позивачі зазначали, що пропустили цей строк із поважних причин, так як із 24 березня 2000 року по 18 квітня 2002 року ОСОБА_1 за вироком суду відбував покарання у вигляді позбавлення волі, а з квітня 2002 року по березень 2007 року він працював у м. Керчі, а ОСОБА_2 у 2001 році вимушено залишила спірний будинок, так як у нього вселився ОСОБА_3 після відбуття покарання за вчинення тяжкого злочину, вона обґрунтовано побоювалася за своє життя та не поверталася до будинку, позов вони подали до суду лише після повернення ОСОБА_1 до м. Одеси.

Суд беззаперечно прийняв такі доводи позивачів до уваги й поновив їм строк на звернення до суду, хоча таких пояснень не перевірив, оцінки їм не дав і фактично не визначився з тим, які ж об'єктивні перешкоди для подачі позову існували для позивачів тривалий час і та не навів у рішенні мотивів, що свідчать про наявність таких обставин.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 5 лютого 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.