Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Носенко Олександр Володимирович, рада опіки та піклування Суворовської районної державної адміністрації м. Одеси, Одеська Нова біржа, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири, виселення, визначення додаткового строку на прийняття спадщини і відшкодування моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу дійсним за касаційними скаргами Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 4 жовтня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 січня 2008 року,

У січні 1998 року ОСОБА_7 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними та виселення, посилаючись на те, що 11 лютого 1997 року її невістка, ОСОБА_8, яка є матір'ю неповнолітньої ОСОБА_1, уклала із ОСОБА_2 від свого імені та імені неповнолітньої ОСОБА_1 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, яка належала на праві власності їм обом.

Вважає вказаний договір і наступний договір відчуження вказаної квартири незаконними, оскільки при відчуженні в лютому 1997 року спірної квартири було порушено житлові й майнові права дитини; розпорядження виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів від 7 лютого 1997 року про дозвіл ОСОБА_8 на продаж належної неповнолітній ОСОБА_1 частини квартири було скасовано розпорядженням того ж виконавчого комітету від 13 березня 1997 року. Посилаючись на ст. ст. 14, 48 ЦК Української РСР, ОСОБА_7 просила визнати договори купівлі-продажу спірної квартири від 11 лютого 1997 року й від 25 грудня 1997 року недійсними, виселити з указаного приміщення ОСОБА_3 з усіма особами, які проживають із нею.

Ухвалами Суворовського районного суду м. Одеси від 20 травня 2005 року до участі у справі як третіх осіб залучено Одеську нову біржу й приватного нотаріуса Носенка О.В.

Ухвалою того ж суду від 12 липня 2005 року провадження у справі за позовом ОСОБА_7 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 до ОСОБА_8 закрито в зв'язку зі смертю останньої.

У липні 2006 року ОСОБА_1, яка на той час стала повнолітньою, звернулася з додатковим позовом до Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради про стягнення на її користь на відшкодування матеріальної шкоди 140 тис. грн. і моральної шкоди 20 тис. грн.

У процесі розгляду справи ОСОБА_1 уточнила свої вимоги, просила визнати договори купівлі-продажу спірної квартири від 11 лютого 1997 року й від 25 грудня 1997 року недійсними; виселити ОСОБА_3 з усіма особами, які проживають з нею, з указаного приміщення; визначити їй додатковий строк на прийняття спадщини; стягнути із Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради на відшкодування моральної шкоди 50 тис. грн.

ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, зазначаючи в його обгрунтування, що при придбанні спірної квартири вона вимог законодавства не порушувала.

Вважаючи, що вона є добросовісним набувачем квартири, у зв'язку з чим це приміщення не може бути у неї витребуване, вказаний договір купівлі-продажу укладений з відповідністю волевиявленням сторін та зареєстрований на Одеській новій біржі, ОСОБА_3 просила визнати дійсним договір купівлі-продажу квартири від 25 грудня 1997 року, укладений між ОСОБА_2 і нею, та не виселяти її з членами сім'ї зі спірного приміщення.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 4 жовтня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 січня 2008 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалено: визнати недійсними договори купівлі-продажу спірної квартири від 11 лютого 1997 року й від 25 грудня 1997 року; виселити з указаного приміщення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6; повернути спірну квартиру ОСОБА_1, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 отримані ним за договором купівлі-продажу кошти в розмірі 22 тис. грн.; визначити ОСОБА_1 додатковий строк на прийняття спадщини в три місяці; стягнути із Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради на користь позивачки на відшкодування моральної шкоди 5 тис. грн., у задоволенні решти вимог відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційних скаргах ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 і ОСОБА_2 ставлять питання про скасування судових рішень і передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права.

В обугрунтування касаційної скарги Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права й порушує питання про скасування судових рішень.

ОСОБА_6 подала до Верховного Суду України заяву про приєднання до зазначених касаційних скарг, а ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 подали заяву про приєднання до касаційних скарг Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради (далі - адміністрація), ОСОБА_2 й заяви ОСОБА_6

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 11 лютого 1997 року ущемлював майнові права неповнолітньої на той час ОСОБА_1, тому його слід визнати недійсним у повному обсязі та визнати в повному обсязі недійсним як похідний від зазначеної угоди договір купівлі-продажу від 25 грудня 1997 року; відсутні в зв'язку з цим підстави для визнання договору купівлі-продажу дійсним та з урахуванням вимог ч. 2 ст. 48 ЦК Української РСР необхідно застосувати двосторонню реституцію, повернувши всю спірну квартиру ОСОБА_1 і стягнувши із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 отримані ним за договором купівлі-продажу квартири від 25 грудня 1997 року кошти.

З урахуванням установлених судами обставин, висновки судів у частині порушення майнових прав ОСОБА_1 і визнання у зв'язку з цим договорів в частині відчуження належної останній частини квартири й наявності права ОСОБА_1 на витребування належної їй частини квартири у набувача та визначенні на підставі п. 5 Прикінцевих та перехідних положень, ст. 1272 ЦК України (2004 року) додаткового строку на прийняття спадщини можна визнати законними й обгрунтованими.

Проте в решті з висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Так, дійшовши висновку щодо порушення майнових прав ОСОБА_1, суди в порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК України в рішенні не навели будь-яких фактичних даних про порушення прав ОСОБА_8 при відчуженні нею належної їй частини квартири і доказів незаконності договорів купівлі-продажу в частині відчуження останньою її частини квартири, не зазначили жодних правових підстав для визнання недійсними договорів у зазначеній частині та помилково вказали в рішенні про необхідність визнання недійсними вказаних договорів у повному обсязі.

У зв'язку з наведеним і враховуючи передбачений п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) обов'язок суду при визнанні угоди недійсною, зобов'язати своїм рішенням кожну із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі (у разі втрати, псування, значного зносу майна, істотної його зміни та ін.) - повернути його вартість у грошах, висновки судів щодо необхідності повернення позивачці всієї квартири, а не її частини, та поверненні отриманих ОСОБА_2 коштів за всю квартиру є передчасними. Крім того, двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним. Застосувавши двосторонню реституцію за визнаним договором від 25 грудня 1997 року, суди залишили поза увагою питання щодо застосування двосторонньої реституції за договором від 11 лютого 1997 року, який визнаний судами недійсним, зокрема в частині повернення коштів за належну ОСОБА_1 частину квартири ОСОБА_2

Враховуючи викладене, а також те, що підстави для визнання недійсними договорів в частині відчуження належної ОСОБА_8 частини квартири відсутні, ОСОБА_3 залишається набувачем частини зазначеної квартири, тому підстави для виселення ОСОБА_3 із членами сім'ї зі спірного приміщення також відсутні.

Крім того, задовольняючи частково позовні вимоги про відшкодування адміністрацією на користь позивачки моральної шкоди, суди виходили з доведеності вини адміністрації у незаконному відчуженні належної ОСОБА_1 частини квартири в зв'язку з неналежним виконанням адміністрацією своїх обов'язків.

Проте з таким висновком судів також погодитися не можна.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 440-1 ЦК Української РСР моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини.

За змістом ст. 78 КпШС України (діючого на час виникнення спірних правовідносин), якщо у неповнолітніх є належне їм майно, управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування, батьки.

Частинами 1, 2 ст. 145 КпШС України передбачено, що опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що потребують нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна, поділ або обмін жилої площі, видача письмових зобов'язань тощо.

Разом із тим, законодавство України, діюче на час надання згоди на відчуження належного неповнолітній особі майна й укладення договору від 11 лютого 1997 року, не містило порядку надання органами опіки та піклування згоди на здійснення правочинів щодо нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, та переліку документів, за умови подання яких органами опіки та піклування надається така згода.

Отже, управляти майном, майновими правами, які належать дитині, з обов'язковим врахуванням потреб та інтересів дитини, зокрема, з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (з дозволу опіки та піклування) повинні батьки.

Як убачається з матеріалів справи, мати позивачки - ОСОБА_8 визнала у заяві від 25 лютого 1997 року, що в заяві про причини необхідності відчуження належної ОСОБА_1 частини квартири, які були також вказані і в заяві ОСОБА_8 щодо надання дозволу на відчуження частини квартири, вона вказала неправдиву інформацію.

Таким чином, ураховуючи обставини справи, а також те, що орган опіки і піклування не мав законодавчо визначеної можливості витребовувати додаткові документи для перевірки зазначених в заяві про надання дозволу на відчуження майна причин такого відчуження, висновок судів про необхідність відшкодування адміністрацією моральної шкоди відповідно до вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України неможна визнати законним.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 11 лютого 1997 року й від 25 грудня 1997 року в частині відчуження належної ОСОБА_8 частини квартири та виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і відшкодування моральної шкоди підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог; в частині повернення ОСОБА_1 спірної квартири, стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 отриманих від відчуження квартири коштів, відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та стягнення державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи - скасуванню й передачі справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині - залишенню без змін.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 4 жовтня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 січня 2008 року в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 11 лютого 1997 року й від 25 грудня 1997 року в частині відчуження належної ОСОБА_8 частини квартири, виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та відшкодування моральної шкоди скасувати. В цій частині ухвалити нове рішення. Відмовити в задоволенні цих позовних вимог.

Указані судові рішення в частині повернення ОСОБА_1 спірної квартири, стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 отриманих від відчуження квартири коштів, відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та стягнення державного мита й витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи скасувати й передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині судові рішення залишити без змін.

Рішення оскарженню не підлягає.