Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 січня 2008 року,

У травні 2004 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, посилається на те, що його батько ОСОБА_4 на час складення заповіту від 6 жовтня 2003 року перебував у лікарні, не розумів своїх дій та не керував ними, заповіт не відповідає вільному волевиявленню батька, складений в медичному закладі на чужу йому людину, належно не посвідчений. Позивач просив визнати заповіт ОСОБА_4 від 6 жовтня 2003 року на користь ОСОБА_2, зареєстрований в реєстрі приватного нотаріуса ОСОБА_3 за № 2723 недійсним.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 жовтня 2007 року позов задоволено, визнано заповіт від 6 жовтня 2003 року, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 недійсним.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 22 січня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні переконливі докази того, що заповіт був складений у момент, коли ОСОБА_4 не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до ст. 55 ЦК України (1963 року), який діяв на час складення заповіту, угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який на момент її укладення перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дії або керувати ними, може бути визнана судом недійсною.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно медичної докуметації на ім'я ОСОБА_4, висновку судово-психіатричної експертизи від 22 вересня 2005 року, ОСОБА_4 страждав з 1980 року на психічний розлад у вигляді травматичної хвороби головного мозку, ускладнену церебральним атеросклерозом з хронічною дисциркуляторною енцефалопатією, синдромом паркінсонізму, ішемічною хворобою серця, гіпертонічною хворобою. Наявний психічний розлад істотно впливав на його здатність усвідомлювати значення своїх дії та здатність керувати ними на час складення заповіту 6 жовтня 2003 року. Зазначений висновок підтриманий та обгрунтований в судовому засіданні лікарем-доповідачем.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд в порушення правил ст. 303 ЦПК України, не досліджуючи нових доказів, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, дійшов необгрунтованого висновку про відсутність у справі переконливих доказів того, що заповіт був складений в момент, коли ОСОБА_4 не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Оскільки апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції, відповідно до правил ст. 339 ЦПК України, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 33-9 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 січня 2008 року скасувати, залишити в силі рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 жовтня 2007 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.