Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ майна, що є спільною сумісною власністю, визнання договору дарування квартири недійсним і визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні прав власника, зобов'язання зняти з реєстрації, розірвання договору найму жилого приміщення та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання майна об'єктами права спільної сумісної власності, визнання права власності на частину будинку та автомобіля за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Київської області від 15 травня 2008 року,

У серпні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з грудня 1998 року вони з відповідачем почали проживати однією сім'єю.

У січні 1999 року вони разом за спільні кошти купили квартиру АДРЕСА_1 оформивши її на відповідача.

У грудні 2001 року вони продали вказану квартиру та придбали будинок АДРЕСА_1 та в подальшому добудували літню кухню та гараж.

Крім того, вони придбали за спільні кошти автомобіль "Сітроен-ксара".

Вважаючи, що відповідач має намір одноособово відчужити майно, яке вони придбали разом у період спільного проживання за спільні кошти, просила встановити факт її проживання з ОСОБА_2однією сім'єю, визнати за нею право власності на спірні будинок та автомобіль.

У подальшому ОСОБА_1 доповнила свої вимоги, зазначаючи, що в процесі розгляду справи в серпні 2007 року вона дізналася, що придбання квартири АДРЕСА_1 було оформлено договором дарування, а не купівлі-продажу, просила визнати зазначений договір дарування квартири АДРЕСА_1удаваним та визнати дійсним договір купівлі-продажу вказаної квартири.

У серпні 2007 року ОСОБА_2. звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, зазначаючи, що він є власником будинку АДРЕСА_1. У вересні 2006 року він уклав із ОСОБА_1. договір найму цього жилого приміщення на невизначений строк.

У липні 2007 року остання виїхала до іншого жилого приміщення, не повернувши йому ключі від будинку та забравши його речі.

Вважаючи своє право власності на будинок порушеним, просив усунути перешкоди в користуванні й розпорядженні спірним приміщенням, розірвати договір найму жилого приміщення, зобов'язати відділення у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб зняти ОСОБА_1. з реєстраційного обліку за місцем знаходження вказаного будинку.

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду від 14 вересня 2007 року до участі в розгляді справи залучено як третю особу ОСОБА_2

У жовтні 2007 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1і ОСОБА_3., посилаючись на те, що вона з ОСОБА_2перебувала з вересня 1970 року до січня 2003 року в зареєстрованому шлюбі, під час якого вони придбали спірні будинок та автомобіль.

Її чоловік проживав у вказаний період разом із нею однією сім'єю в м. Малині, працював у відкритому акціонерному товаристві "Прожектор", яке також знаходиться у м. Малині.

Просила визнати спірне майно об'єктами спільної сумісної власності, провести його поділ, визнати за нею право власності на частину вказаних будинку та квартири.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 18 грудня 2007 року позов ОСОБА_1задоволено, встановлено факт проживання її з ОСОБА_2однією сім'єю, визнано за позивачкою право власності на частину спірних будинку та автомобіля; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3. та позову ОСОБА_2 відмовлено; від сплати судового збору сторони звільнено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15 травня 2008 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3. задоволено: усунуто перешкоди в користуванні та розпорядженні спірним будинком, зобов'язано відділ у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Білоцерківського МУ ГУ МВС України в Київській області зняти ОСОБА_1. з реєстраційного обліку за місцем знаходження вказаного будинку, розірвано договір найму жилого приміщення; позов ОСОБА_2 задоволено частково: визнано спірне майно об'єктами спільної власності подружжя, визнано за нею право власності на 1/2 частину вказаних будинку та квартири; скасовано заходи забезпечення позову.

В обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків апеляційного суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції й залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1., задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3. і частково задовольняючи позов ОСОБА_2, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2. не міг проживати із ОСОБА_1. однією сім'єю, оскільки остання проживала в м. Білій Церкві, а він працював у м. Малині, що є підставою для висновку про відсутність між зазначеними особами подружніх відносин; ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності для вимог про визнання договору дарування квартири удаваним.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов ОСОБА_1., суд першої інстанції входив із того, що ОСОБА_2. і ОСОБА_1 з 1999 року проживали однією сім'єю; квартируАДРЕСА_1придбано за кошти як ОСОБА_3., так і ОСОБА_1., про оформлення такого придбання договором дарування вона дізналася лише в 2007 році; спірний будинок придбано за кошти, отримані від продажу зазначеної квартири.

Згідно зі ст. 76 ЦК Української РСР, який був чинним при оформленні договору дарування квартири № 134, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, а право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (v0016700-98) судам слід мати на увазі, що правила статей 22, 28, 29 КпШС України не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР (1540-06) з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п. 5 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) .

За змістом п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2. проживали з 1999 року у квартирі АДРЕСА_1 а з 2002 року - в спірному будинку. Згідно із заповітом від 24 квітня 2004 року (а.с. 17) та показаннями свідків відповідач називав позивачку за основним позовом своєю дружиною.

У лютому 1999 року вони придбали в ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1за 8 000 доларів США (а.с. 98). Кошти від продажу в 1997 році належного їй жилого будинку за 2 300 грн., що було еквівалентно 1 300 доларів США, та кошти, отримані за відчуження садового будинку, у розмірі 4 740 доларів США, які надала її донька в обмін на належну позивачці квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 зберігала для придбання житла та використала для придбання вказаної АДРЕСА_1для проживання разом з відповідачем.

Про те, що придбання вказаної квартири було оформлено договором дарування, а не договором купівлі-продажу, позивачка дізналася лише у 2007 році. Тобто, оскільки з урахуванням вимог ст. 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, та враховуючи те, що доказів про те, що позивачка знала про оформлення придбання квартири саме договором дарування до 2007 року, суду надано не було, то висновок апеляційного суду щодо пропуску ОСОБА_1. строку позовної давності для пред'явлення вимог про визнання договору дарування квартири удаваним не можна визнати законним.

Як убачається з рішення суду першої інстанції та матеріалів справи, 27 грудня 2001 року зазначену квартиру було продано та в той же день кошти в сумі 10 800 доларів США покладено на депозитний рахунок ОСОБА_3., 30 квітня 2002 року зазначені кошти з відсотками видано останньому й у той же день було придбано спірний будинок за 56 175 грн. та в листопаді 2002 року автомобіль за 29 550 грн.

Отже, висновок суду першої інстанції щодо придбання спірного будинку за кошти як ОСОБА_3., так і ОСОБА_1 можна визнати законним і обгрунтованим.

Суд апеляційної інстанції зазначені положення законодавства, викладені обставини справи та вимоги ст. 213 ЦПК України до уваги не взяв і всупереч ч. 2 ст. 308 указаного Кодексу помилково скасував рішення суду першої інстанції в зазначеній частині.

Разом з тим суд першої інстанції в порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК України не з'ясував джерела коштів, за які придбано спірний автомобіль; не перевірив, якими саме доказами підтверджуються показання ОСОБА_1щодо придбання зазначеного автомобіля й за її кошти також, що має значення для справи в указаній частині, та без жодного обгрунтування дійшов висновку про необхідність визнання права власності на частину автомобіля.

Крім того, відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" (v0005700-95) встановлення судом факту перебування у фактичних шлюбних відносинах може мати місце, якщо такі відносини виникли до 8 липня 1944 року і тривали до смерті (пропажі без вісті на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадського стану. В інших випадках заяви про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах судовому розгляду не підлягають.

Проте, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1про встановлення факту проживання сторін за вказаним позовом однією сім'єю, суд першої інстанції не дав зазначеній нормі жодної оцінки.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню в повному обсязі, рішення суду першої інстанції - у частині задоволення вимог ОСОБА_1про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права власності на частину автомобіля з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, а в іншій частині рішення міськрайонного суду підлягає залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 15 травня 2008 року в повному обсязі та рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 18 грудня 2007 року в частині задоволення вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права власності на частину автомобіля скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.