Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення суми боргу,

У березні 2007 року позивач звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2., третя особа - ОСОБА_3 про стягнення суми боргу.

Позивач зазначав, що 12 жовтня 2005 року він та ОСОБА_2. уклали договір позики, згідно з яким позивач передав відповідачу 103 200 грн. на придбання квартири АДРЕСА_1

м. Павлограді. ОСОБА_1. зобов'язався повернути гроші до 12 жовтня 2006 року, а в разі неможливості повернення вказаної суми, зобов'язувався передати у власність позивача зазначену квартиру.

14 жовтня 2005 року відповідач купив квартиру, проте в обумовлений строк боргові зобов'язання не виконав. Сторони прийшли до врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди, у результаті чого звернулися до суду про затвердження мирової угоди.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 червня 2008 року, затверджено мирову угоду між ОСОБА_1. та ОСОБА_2

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати постановлені у справі ухвали, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до положень ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Постановляючи ухвалу про затвердження мирової угоди, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, зазначив, що договір позики сторонами не оспорюється, умови договору не суперечать чинному законодавству, сторони прийшли до врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди, а тому на підставі п. 4 ст. 130 та ст. 175 ЦПК України визнав мирову угоду та закрив провадження у справі.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Судом установлено, що 12 жовтня 2005 року ОСОБА_2. та ОСОБА_1. уклали договір позики, згідно з яким позивач передав відповідачу 103 200 грн. на придбання квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1. зобов'язався повернути гроші до 12 жовтня

2006 року, а в разі неможливості повернення указаної суми, зобов'язувався передати у власність позивача зазначену квартиру.

14 жовтня 2005 року відповідач купив квартиру, проте в обумовлений строк боргові зобов'язання не виконав.

Сторони прийшли до врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди, яка була затверджена судом.

Відповідно до ч. 5 ст. 175 ЦПК України, закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Згідно з нормами ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України для укладання одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого подружжя має бути подана письмово.

Затверджуючи морову угоду щодо квартири як нерухомого майна, суд не звернув уваги на той факт, що ця угода порушує права та інтереси ОСОБА_3. як співвласника спірної квартири, оскільки остання була придбана подружжям під час шлюбу.

Крім того, у цій квартирі на момент визнання судом морової угоди було зареєстровано сина відповідача, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, а правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Так, при ухваленні рішення судом першої інстанції не було залучено ОСОБА_3. в якості особи, в якої існують певні правові відносини з відповідачем, а ухвалені рішення у справі в подальшому можуть суттєво вплинути на її права та обов'язки.

Апеляційний суд при постановленні ухвали на зазначені факти уваги не звернув і залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.

Ураховуючи наведене, постановлені ухвали підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 343 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3задовольнити.

Ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня

2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 червня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.