6-13756св08 Про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом і договору дарування та встановлення факту прийняття спадщини - 04.02.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Хустської державної нотаріальної контори, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Драгула Наталія Іванівна, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом і договору дарування, встановлення факту прийняття спадщини, за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2007 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 25 квітня 2008 року,

У вересні 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 звернулися в суд із зазначеним вище позовом. Посилались на те, що проживають у будинку АДРЕСА_1, який на праві власності належав ОСОБА_5 Після його смерті в червні 1965 року фактично спадщину прийняла, проживаючи в будинку, його дочка ОСОБА_6, а інша його дочка ОСОБА_7 у будинку не проживала, заяву про прийняття спадщини не подавала, тому спадщину не прийняла.

У спірному будинку також проживала ОСОБА_6 зі своєю сім'єю - позивачами у справі, яка була дочкою ОСОБА_6 і яка померла у березні 1993 року. Після її смерті спадщину вони фактично прийняли, проживаючи в спірному будинку, в порядку спадкування за правом представлення, оскільки дружина ОСОБА_1 та мати інших позивачів (ОСОБА_6) померла раніше, у грудні 1989 року і прийняла б спадщину, якщо була б жива.

Проте ОСОБА_7, яка померла у січні 2004 року, 23 березня 2003 року незаконно було отримано свідоцтво про право на спадщину за законом на весь спірний будинок, хоча фактично вона спадщину не приймала і заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори не подавала. Крім того, ОСОБА_7 22 липня 2003 року подарувала спірний будинок дочці ОСОБА_4, яка пред'являє до них претензії про усунення перешкод у користуванні будинком, у якому вони весь час проживали і проживають.

З урахуванням наведеного позивачі просили визнати недійсними свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я померлої ОСОБА_7, зазначений договір дарування, оскільки порушуються їх спадкові права, а також встановити факт прийняття ними спадщини.

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2007 року позов задоволено. Свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_7 та договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 визнано недійсними. Встановлено факт прийняття спадщини внуками ОСОБА_2 і ОСОБА_3 після смерті у березні 1993 року їх баби ОСОБА_6

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 25 квітня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просять ухвалені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та направити справу на новий розгляд.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що саме ОСОБА_7, інша з дочок власника будинку ОСОБА_6, а не ОСОБА_6, прийняла спадщину, оскільки це встановлено рішенням суду від 20 листопада 2002 року, яке набрало чинності та в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України зазначена обставина не підлягає доказуванню.

Проте погодитись з такими висновками суду не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами попередніх інстанцій встановлено, матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що спірний будинок по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 24 березня 1950 року належав ОСОБА_5, який на момент придбання будинку знаходився у шлюбі з ОСОБА_8 (а.с. 119). У подружжя було двоє дочок - ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (відповідно шлюбні прізвища).

Вирішуючи питання про спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 між його дочками на весь будинок, суди не звернули уваги на положення ст. 22 КпШС України і на підставі якого дружина померлого мала право на 1/2 частину спірного будинку.

ОСОБА_8 померла у липні 1964 року і спадщина відкрилася на 1/2 частину будинку, яку прийняли її чоловік ОСОБА_5, будучи власником половини будинку і успадкував 1/4 частину будинку, іншу 1/4 частину будинку успадкувала ОСОБА_6, дочка померлої, проживаючи в будинку.

У липні 1965 року помер ОСОБА_5 і після його смерті відкрилася спадщина на 3/4 частини спірного будинку, спадкоємицями якої є його дочки ОСОБА_6 (проживала у будинку) та ОСОБА_7 (за рішенням суду), кожна в 3/8 його частині.

Таким чином, ОСОБА_6, бабі позивачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, належало 5/8 частини спірного будинку (1/4 + 3/8), яку вона успадкувала, фактично прийняла спадщину, проживаючи в будинку. Мати позивачів, яка також проживала в будинку і якщо б вона не померла раніше своєї матері ОСОБА_6, успадкувала б саме 5/8 частини будинку, на які в порядку спадкування за правом представлення пред'явили позов позивачі, а не весь будинок, як вирішив суд першої інстанції.

Апеляційний суд, відмовляючи в позові, послався на рішення Хустського районного суду від 20 листопада 2002 року про встановлення факту прийняття спадщини ОСОБА_7 після смерті свого батька ОСОБА_6

Проте в рішенні суду не зазначено, яку саме частину будинку успадкував ОСОБА_5 після смерті своєї дружини та не вказано про те, що інша його дочка ОСОБА_6 не має права на спадкування. ОСОБА_7 могла прийняти ту спадщину, яку мав у власності її батько ОСОБА_5 (а не весь будинок). Крім того, посилання суду на ч. 3 ст. 61 ЦПК України щодо звільнення від доказування факту прийняття спадщини на підставі зазначеного рішення суду може стосуватися лише ОСОБА_7, а не ОСОБА_6 та її внуків, оскільки вони учасниками цього судового процесу не були і на них преюдиціальність судового рішення не поширюється.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.

Крім того, визнавши договір дарування житлового будинку недійсним, суд першої інстанції не врахував роз'яснень, даних у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 квітня 1978 р. № 3 (з відповідними змінами) "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними", про те, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і наслідками, передбаченими законом. Суд не зазначив, з якої саме підстави, передбаченої нормами цивільного законодавства, визнавав угоду недійсною.

У порушення вимог зазначених вище норм матеріального та процесуального права суд як першої, так і апеляційної інстанції при перегляді рішення, належним чином доводи позивачів та заперечення відповідача не перевірив.

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості і зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2007 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 25 квітня 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.