21-4172а14 Про визнання неправомірними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ - Текст документа

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Комекс" до державної податкової інспекції у Жовтневому районі м. Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області (далі - ДПІ) про скасування податкових повідомлень-рішень,

У липні 2014 року ТОВ "Комекс" звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати неправомірними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ від 18 лютого 2014 року № 0001822204 та 26 травня 2014 року № 0005072204.

На обґрунтування позову зазначило, що податковий орган безпідставно здійснив обчислення земельного податку із застосуванням коефіцієнта 1,5 для земельної ділянки, адже ТОВ "Комекс" відповідну земельну ділянку отримало з цільовим призначенням "житлові кооперативи" та використовувало саме для завершення будівництва житлового комплексу. Враховуючи зазначене вважає необґрунтованими висновки відповідача про нецільове (не функціональне) використання земельної ділянки з огляду на її історико-культурне призначення.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 13 жовтня 2014 року у задоволенні позовних вимог відмовив.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 травня 2015 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про задоволення позовних вимог.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 липня 2015 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДПІ на рішення суду апеляційної інстанції.

21 серпня 2015 року ДПІ звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд зазначеної ухвали суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 27 листопада 2014 року та 28 липня 2015 року (справи №№ К/800/24831/14, К/800/7113/15 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 276 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ПК).

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України фактично погодився з висновком апеляційного суду про те, що функціональним призначенням земельної ділянки, яка використовується позивачем, є саме житлове будівництво, з огляду на що застосування приписів пункту 276.3 статті 276 ПК у даному випадку є безпідставним.

З огляду на те, що сторони у розрахунках розміру орендної плати не застосували коефіцієнт 1,5 до ставки земельного податку за земельні ділянки (в межах населених пунктів) на територіях та об'єктах історико-культурного призначення місцевого значення, використання яких не пов'язано з функціональним призначенням цих територій та об'єктів, а також те, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є саме договір оренди такої земельної ділянки, ТОВ "Комекс" має сплачувати орендну плату за землю відповідно до умов договору оренди землі з моменту приведення його положень у відповідність із нормами чинного законодавства України.

Відповідач не вправі втручатися у відносини сторін договорів оренди та нараховувати суми грошового зобов'язання з орендної плати із застосуванням штрафних санкцій за податковими повідомленнями-рішеннями на підставі норм ПК, ігноруючи при цьому умови договорів оренди землі.

Натомість у рішеннях, наданих на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що позивачі річну орендну плату, зокрема у 2011-2013 роках, декларували та сплачували без урахування коефіцієнта 1,5, передбаченого за користування земельною ділянкою, цільовим призначенням якої є землі історико-культурного призначення, то податкові органи правомірно донарахували грошові зобов'язання спірними податковими повідомленням-рішенням.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка.

З 1 січня 2011 року набрав чинності ПК (2755-17) , який відповідно до пункту 1.1 статті 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, і, зокрема, визначає вичерпний перелік податків і зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 ПК плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, ПК визначив обов'язок і орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - це обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК).

Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу ХIII ПК.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 ПК).

Згідно з підпунктом 271.1.1 пункту 271.1 статті 271 базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом.

Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки (пункт 274.1 статті 274 ПК).

Статтею 276 ПК визначено особливості встановлення ставок земельного податку. Зокрема, за правилами підпункту 276.3.3 пункту 276.3 статті 276 ПК податок за земельні ділянки (в межах населених пунктів) на територіях та об'єктах історико-культурного призначення, використання яких не пов'язано з функціональним призначенням цих територій та об'єктів, справляється у розмірі, обчисленому відповідно до статей 274 і 275 цього Кодексу із застосуванням коефіцієнта 1,5.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (пункт 286.1 статті 286 ПК).

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з набранням чинності ПК (2755-17) річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам цього Кодексу, зокрема статті 276, та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

При цьому виходячи із принципу пріоритетності норм ПК (2755-17) над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений ПК (2755-17) .

У справі, яка розглядається, суди встановили, що згідно з рішенням Дніпропетровської міської ради від 21 березня 2007 року № 184/11 "Про визначення категорії цільового призначення земель" земельну ділянку, по орендній платі за яку виник спір, віднесено до земель історико-культурного призначення.

За таких обставин, на думку колегії суддів, нарахування та сплата платником податку орендної плати у 2013 році без урахування коефіцієнта 1,5, передбаченого за користування земельною ділянкою, цільовим призначенням якої є землі історико-культурного призначення, є помилковим, а відтак оспорювані податкові повідомлення-рішення є правомірними.

Враховуючи викладене, а також те, що при вирішенні спору у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, фактично погоджуючись із висновком суду апеляційної інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, про які йдеться у заяві, рішення цих судів підлягають скасуванню із залишенням у силі постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2014 року, що була помилково скасована.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Заяву державної податкової інспекції у Жовтневому районі м. Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2015 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2015 року скасувати, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2014 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.