Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення порядку користування квартирою,

У вересні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення порядку користування квартирою.

Зазначав, що перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який був розірваний у січні 2007 року.

Він та відповідачі є співвласниками трикімнатної квартири АДРЕСА_1

Посилаючись на те, що між ними після розірвання шлюбу склалися неприязні стосунки та ними не досягнуто згоди щодо користування квартирою, просив встановити порядок користування зазначеною квартирою, виділивши йому в користування кімнату площею 12,5 кв.м.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 листопада 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2008 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач у спірній квартирі не проживає, доказів на підтвердження того, що відповідачі чинять йому перешкоди в користуванні спірною квартирою, позивач не надав, а тому відсутні правові підстави для задоволення заявлених позовних вимог.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Судом установлено, що ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який був розірваний 30 січня 2007 року.

Квартира АДРЕСА_1 була приватизована ОСОБА_1,ОСОБА_3 та ОСОБА_2 згідно із Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) .

Зазначена квартира складається з трьох кімнат площею 12,5 кв.м., 17,2 кв.м., 12,6 кв.м.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав, що незважаючи на те, що спірна квартира органом приватизації була передана в спільну сумісну власність, одночасно було визначено його право власності на частину спірної квартири; що йому належить право користування частиною спірного жилого приміщення, та просив визнати за ним право користування цим жилим приміщенням як гарантію захисту прав співвласника.

Вирішуючи спір, суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, на порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України доводів позивача належним чином не перевірив, незважаючи на те, що вони мають правове значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст.ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини та факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 листопада 2007 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.