Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Олендера І.Я. (доповідача), Борисенко І.В., Юрченко В.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Індустріальної об'єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління Державної фіскальної служби України у Харківській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року,

ОСОБА_4 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив скасувати податкове повідомлення-рішення Індустріальної об'єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області, правонаступником якої на час касаційного розгляду справи є Індустріальна об'єднана державна податкова інспекція м. Харкова Головного управління Державної фіскальної служби України у Харківській області (далі - відповідач, ДПІ) № 00033/1704 від 07.05.2015 року.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2016 року адміністративний позов задоволено.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що вказане податкове повідомлення-рішення, яким позивачу визначено у 2015 році податкове зобов'язання із транспортного податку, не ґрунтується на вимогах Податкового кодексу України (2755-17) , зокрема, пп. 12.3.4. п. 12.3., п. 12.5 ст. 12 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ), а тому таке підлягає скасуванню.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, мотивував своє рішення тим, що транспортний засіб, який рахується за позивачем, є об'єктом оподаткування в розумінні пп. 267.2.1. п. 267.2 ст. 267 ПК України, а тому контролюючий орган правомірно нарахував суму транспортного податку.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить про його скасування, як такого, що ухвалене із порушенням норм матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції залишити в силі, як скасованого помилково. У доводах касаційної скарги зазначає, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято відповідачем без врахування пп. 12.3.4. п. 12.3. ст. 12 та пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України. Вважає, що контролюючий орган уповноважений нараховувати та стягувати транспортний податок в розмірі 25000 грн. починаючи з 01.01.2016 року, а тому позивач звільнений від обов'язку сплачувати транспортний податок за 2015 рік.

Касаційний розгляд справи проведено в порядку письмового провадження, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 222 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ).

Судами попередніх інстанцій встановлено наступні обставини.

Позивач є власником автомобіля TOYOTA HIGHLANDER 2013 року випуску з об'ємом двигуна понад 3000 куб.см.

Відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 00033/1704 від 07.05.2015 року, яким ОСОБА_4 нарахований транспортний податок з фізичних осіб у розмірі 25000,0 грн. Згідно цього податкового повідомлення-рішення сума податку була визначена на підставі п. 267.6.2 ст. 267 ПК України, а саме: сплата транспортного податку власників легкових автомобілів з об'ємом циліндрів двигуна понад 3000 куб.см. на 2015 року за автомобіль TOYOTA HIGHLANDER 2013 року випуску (реєстрація 19.04.2013 року).

За результатом адміністративного оскарження вказане податкового повідомлення-рішення залишено без змін, а скарги позивача без задоволення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних мотивів. Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28.12.2014 року № 71-VIII (71-19) (далі - Закон щодо реформи) було запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: транспортний податок та податок на майно, відмінне від земельної ділянки та плата за землю.

Законом щодо реформи було запроваджено низку правових норм, що врегулювали питання справляння місцевих податків.

Згідно із п. 10.2 ст. 10 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ), в редакції Закону щодо реформи, місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Відповідно до п. 12.3 ст. 12 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зі змісту наведених законодавчих норм випливає, що встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є безумовним обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Одночасно пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України визначено порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Наведеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Причому норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В ситуації із запровадженням транспортного податку на 2015 рік відповідні норми Закону щодо реформи набрали чинності з 01.01.2015 року. Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку щодо встановлення транспортного податку. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення транспортного податку.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Плановим відповідно до норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

Отже, рішення місцевих рад щодо транспортного податку, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим лише 2016 рік.

Таким чином, з урахуванням норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України рішення місцевих рад стосовно транспортного податку, прийняті в 2015 році та опубліковані протягом січня-лютого 2015 року, не могли бути застосовані в 2015 році. Такі рішення могли передбачати плановим лише 2016 рік, і саме з цього періоду транспортний податок міг вважатися встановленим місцевою радою.

При цьому факт прийняття Верховною Радою України і набрання чинності Закону щодо реформи, а так само обов'язковість для місцевих рад впровадити транспортний податок, не може заперечувати необхідність встановлення цього податку саме рішенням місцевих рад, оскільки встановлення місцевих податків є виключною компетенцією саме місцевих рад, як це визначено п. 10.2 ст. 10 ПК України.

Тобто, Верховна Рада України не може підміняти власними повноваженнями компетенцію місцевих рад щодо встановлення місцевих податків.

Підтвердженням цього може слугувати п. 4 Прикінцевих положень Закону щодо реформи. Цим пунктом було рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Отже, Прикінцеві положення Закону щодо реформи рекомендували встановити місцевим радам транспортний податок на 2015 рік у 2015 році. Проте така рекомендація не може розглядатися як скасування чинної норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України, яка імперативно врегульовує порядок опублікування і застосування рішення місцевої ради про встановлення місцевого податку.

Таким чином, навіть прийняті на рекомендацію Верховної Ради України рішення місцевих рад не можуть застосовуватися інакше, ніж це передбачено пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Разом із тим, Податковим кодексом України (2755-17) встановлено спеціальні правові наслідки невиконання місцевою радою свого обов'язку щодо встановлення тих місцевих податків, запровадження яких є обов'язковим.

Згідно з пп. 12.3.5 п. 12.3. ст. 12 ПК України у разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об'єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Зі змісту наведеної норми чітко вбачається, що її диспозиція (тобто справляння невстановленого обов'язкового місцевого податку в розмірі мінімальної ставки) застосовується за наявності відповідної гіпотези, тобто в разі, якщо відповідне рішення місцевої ради не було прийнято.

При цьому з системного аналізу норм ст. 12 ПК України випиває, що в пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України йдеться саме про те рішення, яке передбачено попереднім підпунктом, а саме пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Отже, для застосування наслідків, передбачених пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України, повинна мати місце протиправна бездіяльність місцевої ради щодо неприйняття обов'язкового рішення про встановлення місцевого податку, зокрема, транспортного.

В свою чергу, відповідна бездіяльність може виникнути лише після того, як сплинуть строки, протягом яких місцева рада має прийняти рішення про встановлення обов'язкового для справляння місцевого податку.

Очевидно, що такими строками є період, передбачений пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України - тобто період прийняття рішення, який завжди передує плановому і не може з ним збігатися.

Наведене безпосередньо передбачено пп. 12.4.3 п. 12.4 ст. 12 ПК України, згідно з яким до повноважень сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, щодо податків та зборів належать, зокрема, до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду.

Отже, рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків приймається до початку наступного бюджетного періоду і набирає чинності з наступного бюджетного періоду. При цьому відповідно до п. 12.5 ст. 12 ПК України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України. Тому за умови дії пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте. В свою чергу, з урахуванням п. 10.2 ст. 10 ПК України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

При цьому з урахуванням змісту норм ПК України (2755-17) Верховна Рада України не є уповноваженою на встановлення місцевих податків, оскільки відповідно до пп. 12.1.2 п. 12.1 ст. 12 ПК України Верховна Рада України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

Отже, сама собою наявність у ПК України (2755-17) норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради або якщо не сплинув строк, протягом якого таке рішення мало бути прийняте.

Враховуючи викладене, виключно місцева рада має компетенцію щодо прийняття рішень стосовно встановлення місцевих податків протягом бюджетного періоду, причому таке рішення набуває чинності лише з початку наступного бюджетного періоду, але з урахуванням приписів п. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Відповідно, висновок про те, чи скористалася місцева рада своєю компетенцією щодо встановлення місцевого податку, можна зробити лише після закінчення бюджетного періоду, протягом якого мало бути реалізоване відповідне повноваження. І лише з наступного бюджетного періоду контролюючі органи на підставі пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України можуть розпочати справляння місцевого податку, який місцева рада повинна була встановити згідно з п. 10.2 ст. 10 ПК України, але не встановила.

Для конкретної правової ситуації щодо запровадження транспортного податку у 2015 році період прийняття рішення місцевою радою - це 2015 рік, оскільки саме цього року місцеві ради набули повноважень і одночасно обов'язку встановити транспортний податок.

Разом із тим, плановим у цьому разі залишається виключно 2016 рік, оскільки за змістом пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України період прийняття рішення завжди передує плановому періоду. Тобто, в 2015 році місцеві ради могли встановити транспортний податок лише на 2016, а не на 2015 рік. Отже, і бездіяльність місцевої ради може мати місце лише після закінчення 2015 року, оскільки до цього часу ще невідомо, чи виконає місцева рада свій обов'язок.

Відповідно, якщо протягом 2015 року місцеві ради не приймають рішення про встановлення транспортного податку, то виключно з 2016 року (тобто з початку планового періоду) можуть застосовуватися приписи пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Таким чином, незалежно від прийняття або неприйняття рішення місцевою радою у 2015 році транспортний податок міг справлятися не раніше 2016 року.

Крім того, відповідно до пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України місцевий податок підлягає справлянню за мінімальною ставкою.

Разом із цим, транспортний податок у 2015 році передбачав лише одну специфічну ставку податку, яка є базовою - 25 тис. грн. за один автомобіль з об'ємом двигуна понад 3 тис. кубічних сантиметрів.

Натомість ст. 27 ПК України передбачено поняття граничної ставки, до яких належить максимальний або мінімальний розмір ставки за певним податком, встановлений цим Кодексом. Отже, мінімальна ставка є одним із різновидів граничної ставки і протиставляється максимальній ставці. Причому обидва розміри мають бути встановлені саме ПК України (2755-17) .

Водночас, специфічна ставка, передбачена для транспортного податку, не містить шкали ставок від мінімальної до максимальної. Тому єдина ставка транспортного податку одночасно є і мінімальною, і максимальною. В свою чергу, невстановлений місцевою радою податок може справлятися лише в розмірі мінімальної ставки, але не максимальної. Відповідно, зазначений пункт не може поширюватися на місцеві податки, які не мають граничних ставок (тобто не передбачають одночасно і мінімального, і максимального їх розміру).

Виходячи з викладеного, підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є приписи пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Зазначене підтверджується тією обставиною, що запроваджуючи змінений транспортний податок у 2016 році законодавець обмежив дію пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України, передбачивши, що ця норма не поширюється на рішення місцевих рід про встановлення місцевих податків на 2016 рік.

В такий спосіб Верховною Радою України було змінено правове регулювання питання запровадження місцевих податків, і зокрема, транспортного податку. Відповідно, усі передбачені пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 наслідки, в тому числі послідовність дій місцевих рад щодо прийняття та опублікування рішень про встановлення місцевих податків, не застосовуються.

З огляду на зазначене, суд касаційної інстанції вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного рішення, а тому рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до закону і скасоване помилково.

За змістом ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 223 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі судове рішення суду першої інстанції.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що з рішення суду першої інстанції вбачається, що при його ухвалені, суд не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для скасування чи зміни судового рішення, та воно ухвалено відповідно до закону і скасоване помилково.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 220, 222, 223, 226, 230, 231 КАС України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року у справі № 820/266/16 - скасувати, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2016 року в даній справі залишити в силі.

Стягнути на користь ОСОБА_4 за рахунок бюджетних асигнувань Індустріальної об'єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління Державної фіскальної служби України у Харківській області сплачений судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 661,45 грн.

Ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає, може бути переглянута в порядку передбаченому ст.ст. 235- 244-2 КАС України.